Шлях королів. Брендон Сандерсон

у голосі хлопця бриніло благання.

      – Звідти, голубе. Бо ти входиш до загону Каладіна Буреблагословенного.

      Воїни, що стояли довкола, ствердно закивали головами.

      За їхніми спинами нові й нові партії бійців шикувалися в шеренги – тисячі бійців. Ценнові випало бути в одній із передніх лав, у складі загону Каладіна, що нараховував близько тридцяти бійців. Чому Ценна в останній момент перевели до нового загону? Очевидно, командування табору для новобранців мало на те свої причини.

      Чому цей загін виставили в авангарді, де кількість втрат неминуче мала бути найбільшою? Маленькі страхокузьки, немов краплинки якоїсь липкої лілуватої гидоти, стали видобуватися з-під землі, сповзаючись до його ніг. На якусь мить хлопця пройняв такий жах, що він ладен був кинути спис і дати драла. Але рука Даллета ще міцніше стиснула його плече. Дивлячись у спокійні чорні очі Даллета, Ценн вагався.

      – Ти сходив до вітру, перш ніж стати в стрій? – запитав Даллет.

      – Часу не було…

      – То давай зараз – хутко.

      – Прямо… тут?..

      – Якщо ти цього не зробиш, усе закінчиться тим, що сеча потече в тебе по нозі під час бою і відволіче твою увагу. Може, це навіть вартуватиме тобі життя. Ну ж бо!

      Знітившись, Ценн попросив Даллета потримати списа й відлив прямо на каміння. Коли справу було зроблено, він окинув поглядом тих воїнів, котрі стояли поблизу. Жоден із Каладінових бійців навіть не всміхнувся. Вони стояли так само непорушно – списи при боці, щити за спиною.

      Армія супротивника закінчувала останні приготування. Поле битви, що розділяло обидва війська, являло собою голе кам’янисте пустище, напрочуд рівне та гладке, на якому лиш де-не-де траплялися скелебруньки. Із нього вийшло б непогане пасовисько. У Ценнове обличчя дмухнув теплий вітер, напоєний вологими запахами великобурі, що бушувала минулої ночі.

      – Даллете, – гукнув хтось.

      Пробравшись крізь шеренги бійців, до них наблизився чоловік, котрий ніс у руці дротик, до древка якого були прикріплені пара ножів у шкіряних піхвах. Новоприбулий був молодим – може, років на чотири старшим за Ценна в його п’ятнадцять, – але на кілька пальців вищим навіть за Даллета. На ньому був звичайний шкіряний одяг списника, але з-під нього виглядала пара темних штанів. Ценн гадав, що таке взагалі-то не дозволялося.

      Його чорне хвилясте волосся алетійця сягало плечей, а очі були карими. На плечах куртки без рукавів теліпалися аксельбанти з білого шнурка – знак того, що він командир загону. Усі тридцять бійців довкола Ценна виструнчилися, піднімаючи списи у привітанні. «Тож це і є Каладін Буреблагословенний? – із недовірою подумав Ценн. – Такий молодий?»

      – Даллете, до нас незабаром приєднається новобранець, – сказав Каладін добре поставленим командним голосом. – Я хочу, щоби ти…

      І раптом замовк, помітивши Ценна.

      – Він прибув у розташування загону кілька хвилин тому, сер, – мовив Даллет, усміхаючись. – Я тут якраз готую його до битви.

      – От і добре, – відповів Каладін. –