Чорна Жоржина. Джеймс Эллрой

за порцію свинячої відбивної у якійсь забігайлівці, коли сусід, який доглядав мого старого за двадцять баксів на місяць, подзвонив і розповів, що він знову страждає фігнею, обстрілюючи місцевих псів із пневматичної рушниці й спускаючи всю соціальну допомогу на журнали для дівчаток і моделі літаків. Наближався той момент, коли я мав щось із ним зробити, бо тепер кожен беззубий забулдига, що траплявся мені на чергуванні, нагадував збожеволілого Дольфа Блайхерта. Я якраз спостерігав за одним таким стариганем, що, хитаючись, ішов вулицею, коли заговорила рація, назавжди змінивши моє життя.

      – 11-А-23, зателефонуйте у відділок. Повторюю: 11-A-23, зателефонуйте у відділок.

      Сідвелл штовхнув мене.

      – Нас викликають, Бакі.

      – Відізвися.

      – Диспетчер сказав подзвонити у відділок.

      Я повернув ліворуч і припаркувався, а потім показав на телефонну будку на розі.

      – Скористайся маленьким ключиком поруч із наручниками.

      Сідвелл послухався, але майже одразу похмурий повернувся до машини.

      – Тебе терміново викликають до начальника Відділу детективів, – сказав він.

      Я спершу думав, щось трапилося зі старим. Із важким серцем я проїхав шість кварталів до будівлі мерії, залишив машину на Сідвелла, потім піднявся ліфтом до офісу начальника відділу Тада Ґріна на четвертому поверсі. Секретарка провела мене до святая святих боса – його кабінету, де на обтягнутих шкірою кріслах сиділи Лі Бланшар, купа якихось важливих начальників і худий, мов павук, чувак у твідовому костюмі-трійці.

      – Офіцер Блайхерт, – сказала секретарка й залишила нас.

      Я стояв, усвідомлюючи, що моя уніформа висить на мені, як намет. Обстановку розрядив Бланшар.

      – Панове, це Бакі Блайхерт. Бакі, зліва направо в уніформі – інспектор Маллой, інспектор Стенсленд і начальник Ґрін. Цей джентльмен у костюмі – заступник окружного прокурора Елліс Лоу.

      Я кивнув, і Тад Ґрін вказав на порожній стілець, що стояв перед ними. Я сів, Стенсленд вручив мені пачку паперів.

      – Прочитайте, офіцере. Це редакційна стаття Брейвена Даєра для наступного суботнього випуску «Times».

      Вгорі сторінки стояла дата – 14 жовтня 1946, а просто під нею великими літерами було надруковано заголовок – «Вогонь і лід. Найкращі в Лос-Анджелесі». Нижче йшов наступний текст:

      До війни Місту Ангелів пощастило мати двох місцевих бійців, які народилися та виросли у якихось лічених кілометрах одне від одного, але за стилем різних, ніби лід і вогонь. Клишоногий Лі Бланшар – справжній вітряк у шкіряних рукавицях, від ударів якого на сидіння довкола рингу розсипалися іскри. А холоднокровний і зібраний Бакі Блайхерт нагадував льодяну брилу, яку неможливо розтопити. Він міг танцювати на пальцях краще за степіста Білла Робінсона, а його швидкі і влучні джеби перетворювали обличчя опонентів на відбивні, схожі на ті, що подають у ресторані Майка Лімана. Обидва вони були поетами: Бланшар – поет грубої сили, Блайхерт – поет швидкості