Чорна Жоржина. Джеймс Эллрой

думаю, що нам нема що тупити. Поїхали!

      Ми звернули з Вермонт на Слоусон, минаючи фасади церков та перкарень, пустирі та алкогольні крамниці, лише над однією з яких вдень світилася вивіска «А-Л-К-О-Г-О-Л-Ь». Повернувши направо на Ґувер-стрит, Лі поїхав повільніше й почав сканувати поглядом подвір’я будинків. Ми проїхали повз групу з трьох чорношкірих та старшого білого мужика, вони однозначно впізнали в нас копів.

      – Наркоші, – сказав Лі. – Неш повинен спілкуватися із неграми, так що давай-но їх потрусимо. Якщо в них щось є, можна спробувати дізнатися його адресу.

      Я кивнув; Лі зупинив машину посеред вулиці. Ми вийшли, усі четверо одночасно запхали руки в кишені й почали шаркати ногами – танок, який усі вони виконують, коли починаєш їх затримувати. Я сказав:

      – Поліція. Давайте повільно і слухняно – обличчям до стіни.

      Вони стали в позицію для обшуку: руки над головою, долоні на стіні, розведені ноги.

      Лі зайнявся двома праворуч; білий пробурмотів:

      – Якого хріна… Бланшар?

      – Стули писок, засранцю, – сказав Лі й почав його обшукувати.

      Я спершу обшукав негра посередині, перевіривши рукави його костюма, а потім покопавшись у кишенях. Лівою рукою я витягнув пачку «Лакі Страйк» та запальничку Зіппо, а правою – купу сигарет із марихуаною.

      – Трава, – сказав я, жбурнувши їх на тротуар і кидаючи довгий погляд на Лі.

      Негр у костюмі потягнувся за пояс, коли він дістав руку, на сонці заблищав метал.

      – Напарнику! – закричав я, витягаючи свого револьвера.

      Білий різко розвернувся, і Лі двічі впритул вистрілив йому в обличчя. Зутер махнув ножем, і я теж натиснув на гачок. Пролунав постріл, він випустив ножа і, схопившись за шию, сповз по стінці. Обернувшись, я побачив, як інший чорний поліз до кишень штанів і вистрілив тричі. Він завалився на спину.

      – Бакі, обережно! – почув я.

      Прихилившись, я побачив знизу, як Лі й останній негр ціляться одне в одного майже впритул. Лі звалив його трьома пострілами, якраз коли злодій збирався вистрілити зі свого маленького пістолетика. Він впав замертво, кулі знесли йому півголови.

      Я встав, подивився на чотири тіла й залитий кров’ю хідник, хитаючись пішов до бордюру й блював, поки не заболіло в грудях. Я чув, як наближаються сирени, начепив на куртку свій значок, а потім обернувся. Лі вичищав кишені вбитих, викидаючи на тротуар ножі та марихуану, намагаючись не заляпатися кров’ю. Потім він встав і пішов до мене, я сподівався, що він скаже мені якесь мудре слівце, заспокоїть. Але він плакав, як дитина.

      Решту дня ми витратили на те, щоби викласти ці десять секунд на папері.

      Ми написали наші звіти у відділку на 77-й вулиці, потім нас допитали місцеві слідаки з Відділу вбивств, які займалися перестрілками за участі копів. Вони розповіли нам, що ці три негри – Віллі Волкер Браун, Козвелл Прітчфорд та Като Ерлі – це були відомі наркобариги, а білий – Бакстер Фітч – мав дві судимості за збройне пограбування наприкінці