Адвокат диявола. Эндрю Найдерман

як уже тобі пояснював, захищав її, знайшов діри у версії обвинувачення й нападав на її уразливі місця.

      – Але, якщо та була винна…

      – Хто знає, хто винен, а хто – ні? Якби ми мусили цілковито впевнюватися в невинуватості клієнтів, розвіювати будь-які сумніви щодо неї, перш ніж братися за справу, то ми б усі повмирали з голоду. – Він махнув комусь і замовив ще по напою.

      Міріам відчула себе так, ніби тут-таки якась хмара затулила сонце. Вона випрямилася на стільці й оглянула стійку, а тоді зосередилася на красивому, поважному на вигляд чоловікові з волоссям кольору чорного дерева і смаглявою шкірою, що сидів сам за столиком у кутку. Міріам була впевнена, що він дивиться на них. Раптом він усміхнувся. Вона теж усміхнулась і швидко відвела погляд. Коли вона знову повернулася до нього, він і досі на них дивився.

      – Кевіне! Ти знаєш того чоловіка в кутку, який так пильно на нас дивиться?

      – Чоловіка? – він повернувся. – Так. Тобто ні, але бачив його сьогодні в суді.

      Чоловік знов усміхнувся й кивнув. Кевін кивнув йому у відповідь. Чоловік, вочевидь, сприйнявши це як запрошення, підвівся й пішов до них. Він був підтягнутий, трохи більше ніж метр вісімдесят на зріст.

      – Добрий вечір, – привітався він і простягнув велику долоню з довгими пальцями та підстриженими нігтями. На мізинці в нього був плаский золотий перстень з вигравіруваною монограмою «П». – Дозвольте мені долучитися до привітань і додати своє ім’я до списку ваших шанувальників. Пол Сколфілд.

      – Дякую, Поле. Це моя дружина Міріам.

      – Місіс Тейлор, – кивнув він. – Вам сьогодні годиться мати гарний і гордий вигляд.

      Міріам зашарілася.

      – Дякую.

      – Не хочу втручатися, – повів Сколфілд далі, – але я сьогодні був у суді й бачив вас у дії.

      – Так, я знаю. Пам’ятаю, що вас бачив, – Кевін придивився до нього. – Здається, ми ще ніколи не зустрічалися.

      – Ні. Я нетутешній. Я адвокат із власною фірмою в Нью-Йорку. Можна долучитися до вас на секунду? – запитав він, показуючи на місце біля Кевіна.

      – Звісно.

      – Дякую. Як я розумію, ви щойно замовили собі по напою – інакше я б сам їх вам замовив. – Він підкликав жестом офіціанта. – Коктейль із шампанським, будь ласка.

      – У якій галузі права ви працюєте, містере Сколфілд? – запитав Кевін.

      – Будь ласка, звіть мене Полом. Наша фірма, Кевіне, займається лише кримінальним правом. Можливо, ви про неї чули: «Джон Мільтон і партнери».

      Кевін на мить замислився, а тоді хитнув головою.

      – Вибачте, але ні.

      – Нічого страшного, – всміхнувся Сколфілд. – Ця фірма з тих, про які люди чують, лише вскочивши в халепу. Ми стали фахівцями. Більшості справ, за які ми беремося, інші юристи уникали б.

      – Звучить… цікаво, – обережно промовив Кевін. Він почав шкодувати, що дозволив йому підсісти до них. Йому не хотілося розмовляти про роботу. – Гадаю, нам варто подбати про власний столик, еге ж, Міріам? Я відчуваю легкий голод.

      – Так, – сказала вона, зрозумівши його натяк, і подала знак метрдотелю.

      – Як