Єва. Артуро Перес-Реверте

до біса.

      Запала довга мовчанка. Алмейда допив свою каву маленькими ковточками, після чого взяв сигарету, запропоновану Фалько. Останній мав дивовижну здатність відновлювати дружні стосунки від тієї самої миті, коли вони обірвалися бозна-скільки місяців чи років тому. Вистачало одного турботливого жесту, плескання по плечу, спільних спогадів, щирої усмішки. З Алмейдою достатньо було викурити сигарету.

      – Ти можеш довести, що вчора ввечері був не сам? – спитав капітан, випускаючи дим.

      – Авжеж.

      – І хто з тобою був? Чоловік чи жінка?

      – Жінка.

      – Відома?

      – Вельми, – слабко посміхнувся Фалько. – Саме тому я буду вдячний, якщо ти не розголошуватимеш її ім’я.

      – У такому разі назви мені місця, де ви були.

      – Ми були в «Мартіньйо да Аркада» і «Бандиті».

      – А потім?

      – У неї вдома. Близько чотирьох годин.

      – Де вона живе?

      – У тому ж районі. Провулок Салітре, поряд із готелем «Тіволі».

      Якусь мить Алмейда осмислював інформацію.

      – Ти знав того іспанця? – зрештою спитав він. – Його звали Ортіс.

      – Ні.

      – А португальця?

      – А португальця і поготів.

      – Ти зізнався їй у коханні? – глумливо посміхнувся Алмейда. – Якщо ти проводиш ніч із жінкою, яка може підтвердити твоє алібі, бажано кілька разів повторити, що кохаєш її.

      – З цією жінкою такої потреби не виникло.

      – Тобі завжди таланить.

      – Так.

      Вони подивилися в очі один одному, як зазвичай це робили, граючи в більярд у кав’ярні «Шаве дОуро» за менш буремних часів. Потім Фалько вказав на газети.

      – «Бенфіка» здобула перемогу над «Спортинґом».

      – І що з того?

      – Хіба ти не вболіваєш за «Бенфіку»?

      Вони ще трохи помовчали, не відводячи погляду.

      – Як давно ми знайомі? – нарешті мовив Алмейда. – Шість років?

      – Вісім.

      – Траплялося, що я витягав тебе з халепи.

      – А я – тебе.

      – Усе має свою межу, мій друже.

      – Я не знаю, де ти зупинишся.

      – Ці трупи ускладнюють мені життя.

      – Вони не твоя проблема, Васко. Хай поліція проводить розслідування.

      – Ні, це моя проблема, коли йдеться про таємних агентів, португальських громадян із розчавленими тілами та іспанських шпигунів із перерізаною горлянкою. Розумієш? Керівництво вимагає від мене конкретних результатів. За таких умов я не зважаю на друзів і приятелів.

      – Справді? Але ж ваш президент Салазар симпатизує націоналістам.

      Співрозмовник люто позирнув на нього. Фалько подумав, що саме так затятий антикомуніст Васко Алмейда мав дивитися на тих, кого допитував, – подейкували, що кожен десятий затриманий помирав у муках або з власної волі вистрибував у вікно. Наступної миті португалець похмуро роззирнувся довкола.

      – Цього ранку, – сказав він, стишивши голос, – чхати я хотів на президента Салазара.

      Витримавши паузу, капітан так глибоко затягнувся, що мало не допалив її.

      – Крім