Самотність у Мережі. Януш Вишневский

у величезному будинку якогось дуже важливого професора генетики, в ході дуже важливої нудної наукової дискусії про «генетичні обумовлення сексуалізму ссавців» він раптом встав, підійшов до мене, нахилився – всі замовкли, дивлячись на нас, – і прошепотів:

      – На другому поверсі цього будинку є ванна, якої ти ще не бачила. Дивлячись на тебе, я не можу зосередитись на дискусії про сексуалізм. Ходи зі мною зараз до тієї ванни.

      І додав:

      – Думаєш, що це генетично обумовлено?

      Я чемно встала, ми пішли нагору. Без слів обпер мене об кришталеве дзеркало у дверях шафи, спустив штани, розсунув мої ноги і… І «генетично обумовлений сексуалізм ссавців» набрав зовсім іншого, чудового значення. Коли через декілька хвилин ми повернулися вниз і сіли на свої місця, на мить запала тиша. Жінки уважно на мене дивились. Чоловіки запалили сигари.

      Наприклад, він дав мені відчути, що я для нього найважливіша жінка. І все, що я роблю, має для нього значення. Щоранку, навіть коли ми спали разом, він, вітаючись, цілував мені руку. Розплющував очі, витягав мою руку з-під ковдри і цілував. І при цьому казав: «Добридень». Завжди польською. Так, як він це зробив першого дня, коли нас познайомили.

      Часом, коли він прокидався вночі «вражений якоюсь думкою», – так це називав, – тихенько вислизав з ліжка і йшов працювати до тих свої генів. Повертався на світанку, заскакував під ковдру, щоб поцілувати мене в руку і сказати «добридень». Він наївно думав, що я цього не зауважувала. Я зауважувала наносекунди без нього.

      Він міг прибігти до інституту, де в мене були заняття, і сказати мені, що запізниться на 10 хвилин на вечерю. Щоб я не хвилювалася. Розумієш, цілих неймовірно довгих 10 хвилин…

      Наприклад, дав мені за ті 88 днів і 16 годин понад 50 пурпурових троянд. Бо я найбільше люблю пурпурові троянди. Останню дав мені о тій останній, 16 годині. Перед самим відльотом, на летовищі в Дубліні. Знаєш, коли я поверталася з того летовища, мені здавалося, що ця троянда – найважливіша річ, яку до цього часу хто-небудь дав мені в моєму житті.

      Він був моїм коханцем і водночас найкращою приятелькою. Таке щось трапляється лише у фільмах, і лише в тих з Каліфорнії. Зі мною насправді трапилося в дощовому Дубліні. Він давав мені це все і нічого не хотів натомість. Абсолютно нічого. Жодних запевнень, жодних обіцянок, жодних присяг, що «лише він і ніколи ніхто інший». Просто нічого. Це була та його єдина, бридка риса. Для жінки не може бути більшого страждання, ніж чоловік, який такий добрий, такий вірний, так любить, такий неповторний і не очікує жодних обіцянок. Просто він є і дає їй певність, що буде навічно. Ти лише боїшся, що та вічність – без усіх стандартних обіцянок – буде короткою.

      Моя вічність тривала 88 днів і 16 годин.

      О 17 годині 89-го дня я почала чекати на нього. Вже там на летовищі. Від воріт терміналу він від’їхав автобусом. Він поволі піднявся сходами, які вели до літака, і на самій горі, вже перед входом, повернувся в напрямку оглядової тераси, на якій я стояла, – він знав, що я там стою, – і поклав праву