В поисках утраченного счастья, або Магія загубленого селища. Леся Базылева

а односельців, які через заздрість свою життя батькове зруйнували, душу з нього вийняли, не пробачу ніколи й не заспокоюсь, доки смерть їх не побачу! – промовила Ярина, обпекла болюче поглядом брата і пішла геть.

      Прийшла до матусі, сіла поряд, голову їй на коліна поклала та й каже:

      – Ненько, відпусти мене до Відлюдної, я в неї поживу, бо немає сили серед цих нелюдів жити.

      Відлюдною в селі називали бабцю, яка жила в лісі. Кажуть, хатинку там мала та до людей не виходила. Буває, перестріне її хтось у хащах, коли ягоди чи гриби збирає, не встигне головою повести, як тієї й слід зник, начебто й не було нікого. Про неї різні побрехеньки ходили – хтось казав, що вона відьма й на мітлі літає ночами, чужих корів доїть, навіть деякі божилися, що на власні очі бачили її біля свого хліву. Хтось розповідав, що вона з чоловіком від пана в лісі ховалась через те, що той хотів нею побавитись. Ось вони й втекли, а коли чоловік помер, то вона так горювала, що до людей вже й не захотіла повертатися. Але, звісно, правди ніхто не знав, так само як і те, де її хата стоїть.