Спорт у тіні імперій. Збигнев Рокита

більярд, верхову їзду, крикет, фехтування, полювання або парусний спорт. Лише обрані можуть дозволити собі дороге обладнання, необхідне для занять усім цим. Натомість для того, аби приєднатися до Москвіна і його друзів, варто лише з ними потоваришувати і мати здорові ноги.

      Влада на такі низові ініціативи дивиться з підозрою. Вона побоюється, що спортивні команди можуть стати розсадником змов та заколотів, якими були, наприклад, гуртки літературні чи філософські. На той час імперія – це казан ідей; молодь є дуже політизованою, цікавиться соціалізмом, комунізмом, анархізмом, нігілізмом, зміцнюється робочий рух (на початку XIX століття в державі Романових було кількадесят тисяч робітників, наприкінці – вже два мільйони). І що з того, що Росія є однією з найбільших держав світу (від кінця ХV до кінця ХІХ століття її розміри щоденно зростали на площу сьогоднішнього польського міста Глівіце), якщо селяни регулярно голодують, а в містах без кінця страйкують, бо це не робота, а суцільна ганьба: працювати доводиться у жахливих умовах, часто по кільканадцять годин, платять нерегулярно, та ще й роботодавець може урізати зарплатню на власний розсуд.

      Особливо боявся революціонерів Микола ІІ. Він править відсталою країною, а його самого можна назвати слабким, вразливим правителем. Він зневажає народ, і народ відплатить йому за це взаємністю. Спортсменів цар також боїться. Ймовірно, ще більше страху в нього вселяє те, що в російській слово «партія» на той час означає як спортивний клуб, так і політичне угрупування.

      Через кілька років Петро Москвін перетворюється на Петра Павловича Москвіна: він усім подобається, носить пишні вуса, він невисокий на зріст і має темні щасливі очі. Він – душа товариства, що, власне, щойно зареєструвалося як клуб «Спорт». Влада поступилася їм, але все одно про всяк випадок на їхнє зібрання відправляють поліцейського, бо бояться навіть найменшого прояву непокори. Клуб складається зі студентів, чиновників, лікарів, купців, а преса його створення вітає із захватом. З’являються навіть спонсори, бо, зрештою, заняття спортом коштують грошей: дев’ять рублів на шкіряне взуття, два рублі на щитки для ніг і п’ятдесят копійок на сам м’яч – не дрібниця. Дорого? Звичайно: не так давно Раскольніков, перед тим як зарубати лихварку Альону Іванівну, заставив годинник, що дістався йому від батька, за один рубль і п’ятнадцять копійок.

      «Санкт-Петербург – єдине місто, в якому регулярно проводяться змагання. Залишається сподіватися, що клуб “Спорт”, який займається у нас більшістю спортивних дисциплін, візьметься невдовзі за футбол і його популяризує», – пише 1897 року журнал «Самокат». Так і є: у липні того року, вперше в історії Росії, Москвін публічно оголошує правила гри у футбол, у серпні він починає тренування для бажаючих, а восени відбувається перший матч за участю російського клубу. Петербурзький «Спорт» того дня грає проти команди іноземців, які живуть у місті, в основному – англійців. І ганебно програє з рахунком 6:0. Про цю