Дочка снігів. Джек Лондон

Даї та Скагвея, тоді ми будемо впевнені, що сюди не прибудуть ще п’ять тисяч, коли стане лід.

      – Маєте рацію. І поліція допоможе вам, будьте певні. – Співрозмовник Велсів – сивий, кремезний чоловік з енергійним обличчям і військовою поставою підняв коміра в хутрі й узявся за ручку дверей. – Я бачу, що завдяки вам недавніші прибульці вже починають розпродувати свої речі і купують собак. Ви собі уявляєте, які перегони будуть на кризі, коли замерзне річка? І кожен, хто продасть тисячу фунтів продуктів та виїде звідси, зменшить на один порожні шлунки і рівночасно наповнить шлунок одного з тих, що тут залишаться. Коли відпливає «Лора»?

      – Сьогодні вранці, з трьома сотнями пасажирів. Не везуть з собою ніяких припасів. Я хотів би, щоб їх було три тисячі!

      – Цілком слушно. А коли, між іншим, прибуде ваша дочка?

      – Жду її з дня на день. – Очі в Джекоба Велса потеплішали. – Приходьте обідати, як вона приїде, та приведіть зі своїх казарм кількох молодих офіцерів. Я їх не знаю на ймення, та це нічого. Запросіть їх від мене. Я не дуже буваю в товаристві, не маю на це часу, але хотів би, щоб моїй дочці було тут не сумно. Адже весь час вона жила в Лондоні та в Штатах, то щоб тут часом не занудьгувала. Ви мене розумієте.

      Джекоб Велс причинив за гостем двері, присунув крісло до коминка й поставив ноги на гратки. Вдивляючись у мерехтливе полум’я, він на мить уявив собі постать молодої дівчини, а за нею промайнула в його уяві ще постать вродливої жінки англосаксонського типу.

      Двері відчинились.

      – Містере Велс, містер Форстер послав мене запитати, чи видавати йому харчі під продовольчі ордери.

      – Безумовно, містере Сміт. Тільки нехай він переполовинює їх. У кого ордер на тисячу фунтів – видавайте йому лише п’ятсот.

      Він закурив сигару і сперся на спинку крісла.

      – Вас хоче бачити капітан Макгрегор, сер.

      – Просіть.

      Капітан Макгрегор увійшов і став біля крісла свого господаря. Важка рука Нового Світу з дитинства лягла шотландцеві на плечі, але в кожній рисі його поораного глибокими зморшками обличчя проступала непохитна чесність. Випнуте підборіддя свідчило про те, що чесність – це найкраща політика, бо вже при першому погляді кожен був не від того, щоб мати справу з власником цього випнутого підборіддя. Про те свідчив і його перебитий ніс, скручений трохи набік, та довгастий шрам, що перетинав чоло, ховаючись у сивому волоссі.

      – Ми піднімаємо якір через годину, сер. Я прийшов за останніми наказами.

      – Гаразд. – Джекоб Велс повернувся до нього з кріслом. – Капітане Макгрегор!

      – Так.

      – На цю зиму я мав вам доручити іншу справу. Але потім я роздумав і призначив вас на «Лору». Ви здогадуєтесь, чому я так зробив?

      Капітан Макгрегор переступив з ноги на ногу, й хитра посмішка блиснула в його очах.

      – Сподіваєтесь, що постануть труднощі, – буркнув він.

      – І ви саме той чоловік, якого тут треба. Перед відплиттям