Морський вовк. Джек Лондон

його вдачі.

      – Де це я? – спитав я Джонсона, що видався мені, і цілком слушно, за одного з матросів, – Що це за судно й куди воно прямує?

      – Біля Фаралонських островів, пливемо курсом зюйд-вест, – відповів він повільно й розмірно, наче намагався говорити якнайпоправніше по-англійському й задовольнити воднораз усі мої запитання. – Шхуна «Привид». Ідемо до берегів Японії полювати на котиків.

      – А хто капітан судна? Мені неодмінно треба побачити його, я швидко перевдягнуся.

      Джонсон завагався. Видно було, що він підшукує слів, які могли б скласти вичерпну відповідь.

      – Капітан судна – Вовк Ларсен, принаймні так звемо його ми. Іншого ймення я ніколи не чув. Я радив би розмовляти з ним дуже обережно, сьогодні він просто як скажений. Його помічник…

      Але він не докінчив. Прибіг кок.

      – Краще чеши відси, Йонсоне, – сказав він. – Може, тебе там шука старий на палубі, то ж гляди, щоб тобі не перепало сьогодні від нього.

      Джонсон покірно повернувся до дверей, але з-за спини кока він із прихильності до мене навдивовижу поважно й значуще підморгнув мені: мовляв, не забудь, що я казав, розмовляй із капітаном обережно.

      В руках у кока була якась зім’ята, неприємна на вигляд одежина; від неї тхнуло кислим духом.

      – Я зняв її ще мокрою, сер, – охоче пояснив він. – Але доведеться вам її поносити, доки я висушу ваш одяг біля вогню.

      Чіпляючись за дерев’яне поруччя і хитаючись у такт кораблеві, я з допомогою кока спромігся влізти в шорстку вовняну сорочку, мимоволі здригнувшися від її кусючого дотику. Він осміхнувся, завваживши, як я скорчився й скривився.

      – Ви, певне, зроду не мали на собі такої одежі, як оце, – тіло у вас ніжне, як у панночки; я ще ніколи не бачив такого. Кинувши оком на вас, я відразу вгадав, що ви джентельмен.

      Від самого початку він викликав у мене огиду; коли він допомагав мені одягатися, я відчув цю огиду ще гостріше. Було щось відразливе в його доторку. Дивитись йому на руки було так гидко, що моє тіло аж здригалося бридливо. Ця відраза, та ще прикрий дух від каструль, що кипіли на плиті, гнали мене чимшвидше на свіже повітря. Крім того, треба було домовитися з капітаном, щоб мене висадили на берег.

      Вислухуючи потік пробачень і пояснень, я натяг на себе верхню бавовняну сорочину з потертим коміром, майже зовсім вилинялу, з плямами на грудях – чи не від крові. Ноги я втиснув у пару дебелих черевиків, а замість штанів надяг світло-синій злинялий комбінезон; одна холоша в ньому була коротша за другу на цілих десять дюймів і виглядала так, наче чорт хотів схопити душу кокні, але схибив і схопив замість неї тільки холошу.

      – А кому я маю дякувати за цю ласку? – спитав я, коли вже цілком одягся. На моїй голові був кашкет, зовсім малий на мене, а поверх сорочки я напнув подерту, засмальцьовану бавовняну куртку; вона ледь прикривала мою спину, а рукáва сягали тільки трошки нижче ліктів.

      Кок самовдоволено випростався, на обличчя йому набігла влесливо-ласкава усмішка. Маючи певний досвід, набутий на трансатлантичних пароплавах, я знав,