Моральні листи до Луцилія. Том II. Луций Анней Сенека

не потребує, значить, блаженне життя досконале, і між блаженним і блаженнійшим життям різниці немає. Невже ти маєш сумнів, що блаженне життя є вищим благом? А якщо в ньому є вище благо, значить, є і вище блаженство. І як не можна нічого додати до вищого (бо що вище нього?), так і до блаженного життя, яке не буває без вищого блага. Якщо ти уявиш справу так, ніби один блаженніший, ніж інший, то доведеться тобі піти і далі, та уявити чисельну кількість ступенів вищого блага; а я розумію так, що вище вищого блага немає жодного ступеня.

      (21) Коли один блаженніший за іншого, отже він віддасть перевагу чужому, більш блаженному життю перед своїм, а блаженний нічого чужого не бажає. Значить, або лишається таке блаженство, якому і блаженний віддав би перевагу перед своїм, або він віддасть перевагу не кращому; та або одне, або інше неймовірне! Завжди людина, чим вона розумніша, тим більше тягнеться до найкращого і бажає досягнути його будь-яким способом. Так чи може бути блаженним той, хто і може бажати чого-небудь ще, і винен?

      (22) Я скажу, звідки береться ця омана. Люди не знають, що блаженне життя одне. Кращим понад усе його робить головна властивість, а не величина. Все одно, довге воно чи коротке, вільне чи обмежене, простягається на всі сторони, на всі можливі місця, чи зосереджене в одному. Хто оцінює його по частинах, по числу і мірі, той відбирає в нього найкраще. Що це? Те, що блаженне життя завжди повне.

      (23) Я вважаю, мета їжі і пиття – ситість. Один з’їсть більше, інший менше, – а різниці немає: обоє вже ситі. Один вип’є більше, інший менше, – а різниці немає: обоє втамували спрагу. Один прожив багато років, інший – мало; але й це не має значення, якщо довголіття дало першому стільки ж блаженства, скільки другому – короткий вік. Той, кого ти називаєш не таким блаженним, зовсім не блаженний: саме це слово не допускає обмеження.

      (24) «Хто хоробрий, той не знає страху; хто не знає страху, той не знає і печалі; хто не знає печалі, той блаженний». Цей умовивід належить нашим. Його намагаються заперечувати так: ми, мовляв, річ невірну і суперечливу стверджуємо як загальновизнану, кажучи, що хоробрий не знає страху. «Невже ж хоробрий не злякається бід, які близько підступили? Це говорить швидше про безумство або шаленство, ніж про хоробрість. А хоробрий просто стриманий у своєму остраху, хоч і не позбавлений його зовсім».

      (25) Ті, хто так стверджує, припускаються тієї ж помилки: у них доброчинність підміняється не такою сильною вадою. Бо той, хто боїться, нехай не так часто і менше, все ж не цурається зла, хоч і не такого болісного. – «А по-моєму, той, хто не боїться бід, які близько підступили, безумний». – Ти правий, якщо мова йде про біди; а якщо він знає, що це не біди і єдиним злом вважає ганьбу, то напевно буде спокійно спозирати небезпеки і зневажати те, що іншим страшно; бо коли не боятися бід властиво нерозумному чи безумцю, виходить, що всякий буде тим боязкіший, ніж він розумніший.

      (26) «По-вашому, хоробрий сам підставить себе під удар». Анітрохи! Він хоч і не боїться небезпеки, але уникає її: обережність йому властива, страх – ні. –