Оповідання про Шерлока Холмса = The Sherlock Holmes Stories. Артур Конан Дойл

той час десь близько місяця.

      – Де ви його знайшли?

      – Відгукнувся на моє оголошення у газеті.

      – Лише він відгукнувся на ваше оголошення?

      – Ні, відгукнулося загалом десь десятеро.

      – Чому ж вибрали саме його?

      – Бо він меткий і дешевий.

      – Вас спокусила можливість платити йому півзарплати?

      – Атож.

      – Який він на вигляд, той Вінсент Сполдінґ?

      – Маленький, кремезний, дуже жвавий. Жодної волосини на обличчі, хоча йому вже під тридцять. На чолі має білу плямочку від опіків кислотою.

      Холмс випростався й розхвилювався.

      – Я так і думав! – сказав він. – А ви не помічали дірочок для кульчиків у його вухах?

      – Помітив, сер. Він пояснив мені, що вуха йому проколола якась циганка, коли був маленький.

      – Гм! – мовив Холмс і відкинувся на спинку крісла в глибокій задумі. – Він досі у вас?

      – О, так, сер, я тільки-но його бачив.

      – Він добре виконував роботу, коли вас не було вдома?

      – Не можу поскаржитися, сер. Утім, уранці в моїй касі майже нема чого робити.

      – Цього досить, містере Вілсон. За день-два матиму честь повідомити вам, що думаю про цю подію. Сьогодні субота… Сподіваюся, у понеділок всі ми вже щось знатимемо.

      – Ну, Ватсоне, – спитав Холмс, коли наш відвідувач пішов, – що про все це думаєте?

      – Нічого не думаю, – відповів я відверто. – Справа ця видається мені якоюсь таємничою.

      – Загальне правило таке, – сказав Холмс, – чим дивніший випадок, тим менше в ньому виявляється таємничого. Якраз тривіальні, безбарвні злочини розгадати найважче, подібно до того, як найважче розшукати в натовпі людину з пересічними рисами обличчя. Але з цим випадком треба розібратися якнайшвидше.

      – Що маєте намір робити? – уточнив я.

      – Курити, – відповів детектив. – Це завдання якраз на три люльки, і попрошу вас хвилин із десять не звертатися до мене.

      Він скоцюрбився в кріслі, підняв худі коліна до яструбиного носа й довго сидів у такій позі, заплющивши очі, та вистромив уперед чорну глиняну люльку, схожу на дзьоб якоїсь дивної птиці. Я дійшов висновку, що він заснув, і сам уже почав дрімати, аж раптом він схопився з виглядом людини, котра прийняла доленосне рішення, і поклав свою люльку на камін.

      – Сарасейт грає сьогодні в Сент-Джеймс-холі, – повідомив він. – Що думаєте про це, Ватсоне? Можуть ваші пацієнти обійтися без вас упродовж кількох годин?

      – Сьогодні справ не маю. Моя практика забирає в мене не надто багато часу.

      – У такому разі, натягайте капелюха й гайда. Передусім мені треба дістатися Сіті. Десь по дорозі поїмо.

      Ми доїхали в метро до Олдерсґейта, звідти пішли пішки до Кобурґ-сквер, де відбулися всі ті події, про які нам розповідали вранці. Кобурґ-сквер – маленька сонна площа із жалюгідними претензіями на аристократичний стиль. Чотири ряди бруднуватих двоповерхових цегляних будинків світять вікнами на крихітний садочок,