Олмейрова примха. Джозеф Конрад

із свого пишного майбутнього. Дуже легко улаштуватися з малайською жінкою, зрештою невільницею, як здавалося це східному розуму Олмейра.

      В монастир чи ще деінде. З церемоніями чи без них.

      Олмейр підвів голову й глянув у стурбоване обличчя морцеві.

      – Я, звичайно, зроблю, як ви хочете, капітане Лінгарде.

      – Зови мене батьком, сину. А вона згодиться, – мовив зворушений старий авантурник. – Хоч я не припускав якось, що ти одмовишся. Май на увазі, Каспаре, я завжди знаю, що роблю. Але й ти не в тім’я битий.

      Олмейр добре пам’ятав той вечір – вигляд капітанів, інтонацію його слів, враження, яке вони зробили на нього, власні його міркування. Пам’ятав вузьку скісну палубу брига, мовчазний сонний берег, чорний оксамит морської поверхні, з золотою по ньому смугою, яку кидав, сходячи, місяць. Він пам’ятав усе це, а також згадав почуття божевільної радості, що охопило його, коли він подумав, яке щастя пливе йому до рук. Він не був дурнем тоді, не був ним і тепер. Обставини склалися проти нього, фортуна зрадила, але надія ще залишилась.

      Затремтів у нічній прохолоді й ураз спостеріг густу темряву, що після заходу сонця огорнула річку, заховавши обриси протилежного берега. Лише відблиск із багаття, яке горіло за парканом садиби раджі, танцював на кострубатих стовбурах дерев навколо та кидав жарко-червоні плями на річку, якою пливли зламані дерева, поспішаючи крізь непроглядний морок до моря. Олмейр невиразно пригадував, що кілька разів його кликала жінка. Певно, обідати. Та людина, що в заграві нових надій дивиться на руїну свого минулого, не може відчувати голоду, хай навіть для неї зварено вже рис. Хоч час додому: робиться пізно.

      Обережно ступив на розхитані дошки, простуючи до сходів. Злякана шумом ящірка з жалісним скрекотом зашаруділа в траві на березі. Олмейр обережно зійшов сходами, тепер уже цілком вернувшись до реального життя потребою стежити за тим, щоб не впасти на нерівну землю, вкриту камінням, трухлявими дошками та наполовину перепиляними колодами, наверганими в неймовірному безладді. Ідучи до будинку, де жив, до своєї «старої хати», як він називав його, зненацька вчув плюскіт десь у темряві на річці. Спинився на стежці, прислухаючись, вражений тим, що хтось може плисти річкою в таку пізню годину, та ще й у повінь. Уже виразно чув плюскіт весел, тиху розмову й важкий віддих веслових, що змагалися з прудкою течією, держачись берега, де він стояв. Вони пливли дуже близько, та важко було щось роздивитися крізь густі зарості кущів.

      – Певно, араби, – пробурмотів сам собі Олмейр, пронизуючи очима густу темряву. – Що їм тут треба? Мабуть, в якихось справах Абдула, хай йому лиха година!

      Човен надійшов ще ближче.

      – Гей, люди! – гукнув Олмейр.

      Голоси завмерли, але весла працювали так завзято, як і раніш. Тоді затремтіли кущі просто нього, й тишу ночі порушив стукіт весел у кочетах. Човен саме минав кущі, й Олмейр ледве міг роздивитися над берегом обриси чоловічої голови