Олмейрова примха. Джозеф Конрад

дверей вузького передпокою, який поділяв будинок на дві половини. За дверима стояв у чорній тіні вірний Алі.

      – Хто тут? – спитала Ніна.

      – Прибув якийсь вельможний малаєць, – одповів Алі приглушеним схвильованим голосом. – Він дуже багатий. З ним шестеро чоловік із списами. Справжній вояка, розумієш? І одягнений пишно. Я бачив його вбрання – все сяє. А які самоцвіти! Не йди туди, мем Ніно! Туан заборонив, але стара мем пішла. Туан буде гніватися. Милосердний Аллаху! Які самоцвіти має цей чоловік!

      Минаючи простерту руку невільника, Ніна прослизнула в темний передпокій, де на червоному тлі освітленого зовні запинала близько другого його краю угледіла маленьку темну постать, що, зігнувшись, тулилася біля стінки. Її мати тішила свої очі та вуха тим, що відбувалося на веранді, й Ніна наблизилась до неї, щоб узяти й собі участь у рідкій розвазі, якою була їй всяка новина. Мати перепинила її простягненою рукою й приглушено пробурмотіла застереження поводитись тихше.

      – Ви бачили їх, мамо? – пошепки спитала Ніна.

      Місіс Олмейр повернула обличчя до дівчини. Запалі її очі якось дивно блищали в червоному сутінку передпокою.

      – Я бачила його, – відповіла вона ледве чутно, стискаючи доччину руку кістлявими пальцями. – Великий раджа прибув до Самбіру. Син неба, – мурмотіла стара жінка сама до себе. – Йди звідси, дівчино!

      Обидві вони стояли близько біля запинала. Ніна хотіла поглянути в дірку, але мати її зі злою упертістю захищала свою позицію. Розмова на веранді на мить урвалась, але чути було віддих кількох чоловік, випадковий легенький брязкіт прикрас, стукіт металевих піхов або мідяних плювальниць, що передавали з рук до рук. Мати й дочка мовчки змагалися, коли вчулось чалапання кроків і на запинало лягла дебела Олмейрова тінь.

      Обидві перестали змагатися й застигли нерухомо. Олмейр підвівся, щоб одповісти гостеві. Повернувся спиною до запинала, далекий од того, що за ним робиться. Промовляв з жалем, але роздратовано.

      – Ти не туди трапив, туане Маруло, коли хочеш провадити торгівлю, як кажеш. Колись я був купцем, але тепер уже ні, щоб ти не чув про мене в Макассарі. І коли тобі треба що купити, то не знайдеш тут. Я нічого не маю на продаж і сам нічого не купую. Йди краще до раджі, при денному світлі ти побачиш його оселю за річкою, там, де горять багаття на березі. Він допоможе тобі й торгуватиме з тобою. Або, ще краще, йди ось туди до арабів, – провадив він, гірко показуючи рукою на будівлі Самбіру. – Абдула саме такий чоловік, що тобі треба. Він усе купить і усе продасть. Вір мені, бо я знаю його добре.

      Почекавши трохи на відповідь, додав:

      – Усе, що я сказав, – правда, й більше нічого не можу сказати.

      Стоячи позад матері, Ніна почула лагідний голос, що промовляв зі спокійною урівноваженістю, властивою вищим класам малайським.

      – Хто може не вірити словам білого туана? Але людина шукає приятелів там, куди веде її серце. І