Название | Листи до Мілени. Лист батькові |
---|---|
Автор произведения | Франц Кафка |
Жанр | Документальная литература |
Серия | Зарубіжні авторські зібрання |
Издательство | Документальная литература |
Год выпуска | 1920 |
isbn | 978-966-03-8732-4 |
Сьогодні прийшов твій лист, написаний у п’ятницю, а згодом – нічний лист того ж дня. Перший такий сумний, із сумними пероновими рисами, сумний не через свій зміст, а тому що він застарів, адже все вже в минулому: наш спільний ліс, наші спільні передмістя, наша спільна дорога. А вона ж не закінчується, не йде в небуття, ця пряма, мов стріла, спільна дорога, вгору по кам’янистому провулку, назад по алеї до вечірнього сонця, вона не скінчиться, і все ж це дурний жарт – казати, що вона не скінчиться. Навколо тут, куди не глянь, якесь шпаргалля, кілька листів, я їх щойно прочитав, привітання в директора (я не звільнений) і ще в двох-трьох кімнатах, і до всього цього у вухах дзвенить маленький дзвіночок: «Вона вже не з тобою»; правда, є ще десь у небесах велетенський дзвін, і він дзвонить: «Вона не залишить тебе» – та маленький дзвіночок геть близенько, у вухах! А потім цей нічний лист – незбагненно, як його можна читати, незбагненно, як можуть достатньою мірою розширюватись і стискатися груди, дихаючи цим повітрям, незбагненно, як можна бути далеко від тебе.
І проте я не скаржуся, це все не скарга, і ти мені дала слово.
Тепер історія поїздки, і спробуй тільки потім сказати, що ти не янгол: я віддавна знав, що моя австрійська віза, власне (і не власне) кажучи, два місяці як задавнена, але в Мерані мене запевнили, що для транзиту вона зовсім не потрібна, і справді, при теперішньому в’їзді в Австрію мені ніхто не ставив це на карб. Ось чому я і в Відні геть забув про цей недогляд. Однак під час паспортного контролю в Ґмюнді чиновник – молодий, суворий чоловік – негайно цю помилку виявив. Паспорт відклали вбік, усіх пропустили далі на митний контроль, а мене – ні, вже одне це було досить кепсько (мені весь час чинять перешкоди, бо лише перший день, я ще не зобов’язаний вислуховувати казенне патякання, а постійно хто-небудь силкується прогнати мене від тебе, чи то пак тебе від мене, але це їм не вдасться, Мілено, правда? – нікому і ніколи). Ось як, значить, усе було, але тут уже взялася за справу ти. Приходить прикордонник – привітний, відкритий, австрійський, співчутливий, щирий – і по сходах і коридорах веде мене в прикордонну інспекцію. Там, зі схожою помилкою в паспорті, вже стоїть румунська єврейка, дивним чином теж твоя дружня посланниця, єврейський ти янголе.
Утім, ворожі сили поки набагато могутніші. Височенний інспектор і його коротун помічник, обидва жовті, щуплі, затяті, принаймні зараз, забирають паспорт у свої руки. Інспектор одразу безапеляційно оголошує: «Повертайтеся до Відня й отримайте в поліції належну візу!» Я тільки і можу, що кілька разів повторити: «Для мене це жахливо». Інспектор відповідає, теж кілька разів, іронічно і злісно: «Вам тільки так здається». – «А чи не можна отримати цю візу телеграфом?» – «Ні». – «А якщо сплатити всі витрати?». – «Ні». – «Чи є у вас тут вищий орган?» – «Ні». Жінка, яка бачить мої муки і зберігає неймовірний спокій, просить інспектора пропустити бодай мене одного. Занадто слабкі засоби, Мілено! Так тобі з ними не впоратися. Рад не рад, а треба пройти довгий зворотний шлях до паспортного контролю і забрати багаж, тож виїхати сьогодні нема абсолютно