Листи до Мілени. Лист батькові. Франц Кафка

усього іншого, що в ньому міститься, там є головне місце: що Ви, ймовірно, більше не зможете писати мені в Прагу. Я наголошую на цьому в першу чергу, щоб увесь світ бачив це окремо, зокрема і Ви, Мілено. Ось, значить, чим загрожують людині, хоча, принаймні віддалено, знають її підстави, до того ж ще і вдають, ніби ставляться до цієї людини добре.

      Але, можливо, Ви навіть і маєте рацію, що більше мені не писатимете, деякі місця у Вашому листі натякають на таку необхідність. Проти цих місць мені заперечити нічого. Це саме ті, де я точно знаю і з усією серйозністю визнаю, що я на великій висоті, але саме тому повітря там занадто розріджене для моїх легень і я мушу відпочити.

      Ваш Ф.

      Завтра напишу.

      (Меран, 6 червня 1920 р.)

Неділя

      Ця промова на двох сторінках Вашого листа, Мілено, йде з глибини серця, пораненого серця («to mě rozbolelo» – стоїть там, і це зробив я, я – Вам!), Але звучить так чисто і гордо, немов удар вразив не серце, а крицю; і вимагаєте Ви лише природного, але водночас не так мене розумієте, бо ці мої «смішні» люди насправді і Ваші теж, а потім: хіба у Вашій з чоловіком історії я стаю на чиємусь боці? Де таке є? В якому моєму реченні вичитали цю божевільну думку? Та й як я можу тут судити, коли з будь-якого реального погляду – дарма, про що йдеться: про подружжя, про роботу, жертовність, мужність, чистоту, свободу, самостійність, правдивість – я стою настільки нижче за вас обох, що навіть і говорити про це мені неприємно. А де я наважився запропонувати дієву допомогу, та якщо б навіть і наважився, яким чином я міг би її надати? Але досить питань; вони міцно спали в пеклі; навіщо викликати їх на світло дня? Вони сумні й сірі – і роблять людину такою ж. О, не кажіть, що дві години життя дають незрівнянно більше, ніж дві сторінки листа (лист убогіший, але і ясніший, і чистіший), – отже, Ви неправдиво мене зрозуміли, але все одно: промова звернена до мене, а я аж ніяк не безвинний, і, як це не дивно, головним чином саме тому, що на всі вищеозначені запитання можу відповідати лише одними «ні» і «ніколи». А потім прийшла Ваша мила, мила телеграма, заспокійливий засіб проти ночі, цієї давньої супротивниці (якщо вона погано діє, то Ви тут воістину ні при чому, винна ніч; ці короткі земні ночі здатні завдати людині страху перед вічним сном); правда, і в листі Вашому так багато втіхи, і чудесної розради, але лист – все-таки єдине ціле, в якому вирує ураган тих двох сторінок, а телеграма сама по собі і нічого про це не знає. Але ось що я можу відповісти цій телеграмі, Мілено: якби я, відволікаючись зараз від усього іншого, приїхав до Відня і Ви цю промову (як я вже сказав, вона зовсім не пройшла для мене безслідно, вона мене зачепила, і правом торкнулася – хоч і не повною мірою, але таки сильно) виголосили б мені віч-на-віч (а вона так чи інакше неодмінно була б виголошена – не в словах, так у думках, у погляді, у тремтінні вій – або принаймні малася на увазі б), – тоді б я, ніби убитий одним ударом, просто впав і розтягнувся б у всю довж, і жодна доглядачка, якби Ви покликали її на допомогу, не змогла б знову поставити мене на ноги. А не сталося б це так, то було б, чого доброго, ще гірше. Ось бачите, Мілено.

      Ваш Ф.

      (Меран,