Князь Ігор. Володимир Малик

пісні, бо рівного тобі по голосу не було й не буде! Заспівай мені, друже боярине, пісню про місяця-князя, яку ти співав мені, гай-гай, сорок літ тому!

      – Князю мій, – підвівся Славута, – ти бачиш, я теж плачу, плачу від радості, що і в шістдесят літ ми з тобою не втратили дитячої і юнацької дружби, плачу від щастя, бо хіба це не щастя – бачити свого князя і свою княгиню в такі літа щасливими і при здоров’ї? Хіба це не щастя – бачити свого князя великим князем київським і мріяти разом з ним про величне майбутнє землі Руської, а не тільки згадувати молоді літа? Із задоволенням проспіваю я ту пісню, яку склав тобі тоді, коли ти вперше зустрів свою княгиню, коли ти був ще не сонцем, а лише молодим місяцем.

      Святослав сів на своє місце між Марією Васильківною та князем Рюриком, а Славута відпив ковток сирівцю, щоб промочити горло, і кинув пальці на струни:

      Ой місяцю-княже, чого зажурився,

      чого засмутився?

      Чи орда напала та полон забрала,

      чи кінь притомився,

      чи кінь притомився?

      Орда не напала й полону не брала,

      і кінь не стомився, —

      я в чистому полі, у чистому полі

      з дівчиною стрівся,

      з дівчиною стрівся…

      Співали всі. Співали про молодого місяця-князя, серце якого навік полонила красна зоря-дівчина, про його тугу за вільним життям, про його молоді літа, що безповоротно відлетіли білими лебедями за далекий небокрай… Співали всі.

      Князь з княгинею сиділи в голові столу, як лебідь з лебідкою, і, обоє сиві, мовчки дивилися одне на одного, і сльози блищали на їхніх очах.

      Я в чистому полі, у чистому полі

      з дівчиною стрівся,

      з дівчиною стрівся…

      Співали всі. Та з-поміж багатьох голосів вирізнявся голос Славути. Рокотали гуслі під його пальцями, і чистий, мов кришталь, голос злітав під стелю, дзвенів там срібним жайворонком.

      Нарешті чари скінчилися. Пісня завмерла, затихла в далеких темних закутках, а натомість гридниця знову здригнулася від грому голосів, вигуків захоплення, від тупоту ніг.

      – Слава Янові нашого часу!

      – Слава співцеві Славуті!

      А він сидів, заплющивши очі, і ждав, коли вгамується цей шал. Він давно звик до таких нестримних проявів людських почуттів, бо краще, ніж будь-хто інший, знав, яку-то велику силу має пісня, і музика, і слово.

      – Хто ж насправді Славута? – спитав Ждан, коли Кузьмище трохи заспокоївся. – Боярин, а з його слів виходить, що смерд, у його хаті повно всілякої зброї та книг, а співає, мов соловейко! Знається з князями, а держиться, як простий чоловік! Хто ж він насправді?

      Розімлілий від ситого князівського пригощення, Кузьмище витер широким рукавом рота і бороду і вирячив на Ждана свої випуклі очі.

      – Справедливий чоловік! Не одного смерда виручив від князівської, боярської чи тіунівської наруги, не за одного гридня заступився перед князем!

      – Та хто ж він? Звідки? Який його рід? – допитувався Ждан. – Розкажіть!

      – Кажуть, він ще й волхв, ворожбит, – сказав Стоян і тріпнув білявим чубом.