Князь Ігор. Володимир Малик

схопився з постелі.

      – Дядьку Самуїле, вставай! Нещастя з Любавою!

      Взувши чоботи, зірвав з кілочка меча і, як був, роздягнений, простоволосий, – кинувся з хати.

      Сінешні двері розчинені навстіж. У сінях – нікого. Голоси лунали аж біля воріт. Ждан прожогом вискочив надвір. Ранок видався тихий, сонячний. Буря вляглася, і тільки високі кучугури пухкого снігу свідчили, що недавно тут бушувала снігова завія.

      Біля воріт вовтузилося четверо. Двоє одягнутих у баранячі кожухи чоловіків тягнули за руки Любаву, яка щосили упиралася ногами в замет, а дід Живосил термосив одного з них за рукав і охриплим голосом благав:

      – Карпиле, не чіпай дівчини! Облиш! Бо гріх тобі буде! На твоїх дітях віділлються сльози!

      – Йди геть! Відчепися! – відмахнувся той вільною рукою.

      – Карпиле!..

      – Геть, кажу, шкарбане! – розлютувався чолов’яга і кулацюгою штурхонув старого в груди.

      Живосил заточився і впав у сніг.

      Ждан перескочив через замет, вихопив меча.

      – Зупиніться, негідники! Облиште дівчину!

      І Карпило, і його помічник, молодий парубійко, випустили Любаву, відсахнулися. Сите Карпилове обличчя побагровіло, очі від гніву та здивування полізли на лоба.

      – Ти хто! Як смієш піднімати руку на княжого тіуна? Та я тебе… Та я…

      Він аж задихався. Рука шарила біля боку, намацувала руків’я меча. Парубійко відступив до хвірточки.

      Але ж тут на допомогу Жданові прибіг Самуїл.

      – Чекай, тіуне, заспокойся! Не гарячкуй! Не вихоплюй меча!.. Пощо тягнеш дівчину, аки пес? Пощо вдарив старого? Чим від тобі завинив?

      Карпило випростався. Був він невисокий, але дебелий, крутошиїй, мов бугай. Ноги розставив, голову нагнув – бликав спідлоба.

      – Хто ви такі, що я маю перед вами одвіт держати? Таті з широкого шляху! Розбійники! Та я накажу вас у яму кинути! В колодки забити! В залізні пута закувати! Я потягну вас до князя на суд або сам… ось цими руками… Хто ви такі?

      Самуїл підступив ближче, витягнув з-за пазухи тугий пергаментний сувій з восковою князівською печаткою, що скріплювала тонкий зелений шнурок, і тицьнув Карпилові під ніс.

      – Дивися, тіуне! Пізнаєш печатку князя Володимира?

      Той ошелешено закліпав очима.

      А Самуїл вів далі:

      – Упізнав… От і добре!.. А тепер слухай: ти не зачепиш цих людей – ні діда Живосила, ні Любави – і пальцем! Ні сьогодні, ні завтра, ні будь-коли!

      Карпило ще не знав, хто перед ним, але розумів, що сперечатися небезпечно, – у незнайомців листи з князівською печаткою! Таких краще не чіпати. Він винувато здвигнув плечима, пробелькотів:

      – Зрозумів… Звичайно, зрозумів… Я хіба що? Хотів зла цьому старому та дівчині? Я ж – якнайкраще!.. По справедливості… По руській правді…

      – По руській правді! – передражнив його Самуїл. – Де ж тут правда? І не пахне нею! Князь Ярослав, коли давав нам руську правду, то думав, що ми житимемо по правді серця, по совісті, а ти… А тепер іди і запам’ятай, що ми тут тобі сказали: ти Живосила і Любаву