Пампушка = Boule de Suif. Ги де Мопассан

днями раніше земля замерзла, і в понеділок, о третій годині, великі темні хмари, насовуючись з півночі, принесли сніг, що падав безперервно цілий вечір і цілу ніч.

      Ранком о пів на п’яту мандрівники зібралися у дворі готелю «Нормандія», де вони мали сідати в диліжанс.

      Вони були ще зовсім сонні й дрижали від холоду під своїми пледами. У пітьмі вони погано бачили одне одного; а важка зимова одежа надавала їм вигляду гладких кюре в довгих сутанах. Та двоє з них впізнали один одного, до них підійшов третій, і повели розмову.

      – Я беру з собою дружину, – сказав котрийсь.

      – Я теж.

      – І я також.

      Перший додав:

      – До Руана ми більше не повернемось, а коли пруссаки наблизяться до Гавра, переїдемо до Англії.

      Всі вони мали однакові наміри, бо були людьми однакової вдачі.

      Коней все ще не запрягали. Ліхтарик машталіра коли-не-коли з’являвся з одних темних дверей і зараз же зникав у других. З глибини стайні було чути, як коні глухо били ногами об землю, встелену гноєм, і як чоловічий голос тпрукав на коней і лаявся. Легке брязкотіння балабончиків оповістило, що пораються біля упряжі; це брязкотіння перейшло у виразний і безперервний дзенькіт, що потрапляв рухам коня, іноді він затихав, потім знову розливався від раптового струсу в супроводі глухого гупання копит об землю.

      Несподівано двері зачинилися. Все стихло. Покляклі на морозі мандрівники стояли мовчки й нерухомо.

      Білосніжна волохата завіса, виблискуючи, безупинно спускалася на землю; вона згладжувала обриси й укривала все льодовим мохом; і серед могильної тиші похованого під снігом міста чутно було лише якесь непевне й невловне шамотіння снігу, що, розвіюючись, падав; швидше натяк на шум, ніж самий шум, шелестіння легеньких порошинок, що, здавалося, виповняють простір, встелюють увесь світ.

      Чоловік із ліхтарем знову з’явився, тягнучи за собою на поводі сумну коняку, що неохоче тюпала. Завівши її в дишель, він учепив посторонки й довго вовтузився коло неї, приладжуючи упряж, бо міг працювати лише однією рукою, тримаючи другою ліхтаря. Ідучи за другим конем, він помітив усіх оцих мандрівників, що непорушно стояли і зовсім побіліли від снігу, і сказав їм:

      – Чому ви не сідаєте в карету? Принаймні будете під накриттям.

      Вони, певно, не подумали про це, і тепер усі кинулися сідати. Троє чоловіків умостили своїх жінок в глибині диліжанса і залізли самі; за ними зайняли решту місць інші закутані невиразні німі постаті.

      На підлозі карети було настелено соломи, в якій грузнули ноги. Дами, що сиділи в глибині, захопили з собою маленькі мідні грілки з хімічним вугіллям, тепер вони запалили їх і деякий час тихими голосами хвалилися одна одній вигодами, повторюючи все те, що кожній давно було відомо.

      Нарешті, коли в диліжанс запрягли шестеро коней замість чотирьох – з огляду на важку дорогу – голос ізнадвору запитав:

      – Всі сіли?

      Голос ізсередини відповів:

      – Так, усі.

      Вони