Олмейрова примха. Джозеф Конрад

– пробурмотів сам собі Дейн, знов заплющивши очі під червоним дощем пахучих пелюсток і намагаючись викликати в уяві минулу подію і розкоші раювання, і тремтіння страху.

      Він мусів, кінець кінцем, вчасно сісти на бриг та виконати купу справ, і даремно Олмейр чекав на швидке повернення свого приятеля. Низ річки, куди так часто й так нетерпляче дивився Олмейр, лишався порожнім, хіба коли-не-коли промайне якийсь рибальський човен. Але з верховини сунули чорні хмари, й часті дощі вішували, що має установитися дощова пора з грозовицями та зливами, які зроблять річку неприступною для тубільних човнів.

      Тиняючись мулким берегом біля своєї оселі, Олмейр занепокоєно стежив за річкою, що поволі бут-ніла цаль за цалем, підповзаючи до човнів, уже полагоджених та вишикуваних у шерег під накриття із мат. Доля, здавалося, насміялася з нього, й, чалапаючи знесилено туди й сюди під дошем, що лив безупинно з низького тепер неба, він відчував якусь безнадійну байдужість. Про що, зрештою, говорити? Таке вже його щастя. Ці два мерзенних дикуни – Ла-камба й Дейн, обіцяючи свою допомогу, підбили його витратити останні долари на устаткування човнів, а тепер один десь завіявся, а другий замкнувсь у своїй оселі, не подаючи жодних ознак життя. Навіть пройдисвіт Балабатчі, думав Олмейр, не показує носа з тої пори, як він продав йому весь рис, мідяні ґонґи та тканини на потреби експедиції. Витягли у нього останній гріш, а тепер їм байдуже, чи він поїде, а чи залишиться. І, безнадійно махнувши рукою, Олмейр починав поволі здиратися на веранду нового свого будинку, щоб заховатись од дощу і, схилившися на бильця та втягттти голову в плечі, поринав у гірку задуму, забувши й про час, і про голод, глухий до верескливого голосу дружини, що кликала його вечеряти. Тоді, відірвавшись од журливих думок при першому гуркоті вечірнього грому, він поволі волікся на мерехтливий огник старої своєї оселі. Напівзавмерла надія надприродно загострювала йому слух, роблячи його чутливим до найменшого згуку на річці. Кілька вечорів поспіль чув він плюскіт весел на воді й бачив невиразні обриси човна. Окликав людей, що маячили перед ним у млі, й серце йому тремтіло в раптовій надії почути Дейнів голос. Щоразу тяжко зневірявся, бо в одповідь чув, що це якісь араби їдуть одвідати сидня Лакамбу. Це спричинилося до багатьох безсонних ночей, витрачених на міркування, які ще підлоти надумують йому оці поважні люди. Нарешті, коли всі надії, здавалося, вмерли, він зрадів, почувши Дейнів голос. Хоч Дейн дуже хапався побачити Лакамбу, і Олмейр відчув занепокоєння, бо не вірив у приязнь Лакамби до нього. Проте Дейн вернувся кінець кінцем. Очевидячки, має намір виконати свою умову. Сподіванки його ожили знов, і цієї ночі Олмейр міцно спав, тоді як Ніна стежила за розгніваною річкою, що під бичем зливи бігла прудко до моря.

      Розділ VI

      Дейн не дуже барився, перепливаючи річку після того, як залишив Олмейра. Зсів на березі біля купки хаток, що належали до резиденції самбірського раджі. Тут, певно, когось чекали, бо ворота стояли відчинені, й люди зі смолоскипами