Державець. Нікколо Мак’явеллі

майже непорушне: хто робить іншого могутнім, той гине, адже наділяти могутністю можна за допомогою якоїсь сили або вміння плести інтриги, а обидві ці переваги викликають підозру в людей, котрі стали могутніми.

      IV. ЧОМУ В ЦАРСТВІ ДАРІЯ, ЯКЕ ЗАХОПИВ АЛЕКСАНДР, ПІСЛЯ СМЕРТІ ОСТАННЬОГО НЕ СПАЛАХНУЛО ПОВСТАННЯ ПРОТИ ЙОГО НАСТУПНИКІВ

      Дізнавшись про труднощі, пов’язані з утриманням нових володінь, хтось може запитати, чому не спалахнуло повстання в Азії, якою Александр Великий опанував за кілька років і незабаром після цього помер. Природно було очікувати краху його держави, однак наступники Александра втрималися при владі, й єдиною завадою, яка спіткала їх при цьому, стали чвари між ними, викликані їхньою жагою влади. На це я відповім, що всі відомі дотепер принципати керувалися одним із двох способів: або в них був один державець, а всі інші – підневільні слуги, котрі сприяли йому в управлінні з його милості та ласки, або державець правив разом із баронами, котрі володіли своїм титулом не з його примхи, а завдяки давності роду. У цих баронів є власні маєтки та підданці, котрі визнають їх панами і мають до них природну прихильність. Держава, керована монархом через його слуг, дає правителю більше влади, бо в такій країні верховним владикою визнають лише його, а іншим посадовим особам коряться як чиновникам правителя, котрих ніхто особливо не любить.

      У наш час прикладами двох різних способів управління є французький король і турецький султан. Вся турецька монархія кориться одному пану, всі інші – його раби, все царство поділене на санджаки, куди султан призначає керівників і замінює їх, коли й як йому заманеться. Французький король здавна оточений безліччю васалів, котрі мають владу над своїми підданцями й їхню любов; вони мають свої привілеї, на які королю зазіхати небезпечно. Якщо порівняти ці дві держави, то можна переконатися, що завоювати володіння султана важко, але, здобувши перемогу, їх легко зберегти під своєю владою.

      Труднощі заволодіння державою султана полягають у тому, що завойовника не можуть покликати туди місцеві князьки і неможливо розраховувати на те, що інтервенція буде полегшена заколотом оточення султана, що випливає з раніше згаданих причин. Рабів, котрі всім зобов’язані султану, не так легко підкупити, а якщо і вдасться, то з цього буде мало користі, адже вони, з раніше зазначених міркувань, не зможуть повести за собою люд. Тому нападник на султана має готуватися до зустрічі зі згуртованим ворогом і розраховувати більше на власні сили, ніж на розбрат у стані супротивника. Але якщо турки зазнають поразки в битві, такої, що не зможуть оговтатися та набрати нове військо, то загрозу можна вбачати лише у вихідцях із правлячої династії, знищивши котрих, можна вже більше нікого не боятися, бо всі інші не мають авторитету в народі, як і раніше завойовник не міг на них розраховувати, так і тепер йому немає потреби їх боятися.

      Зовсім інакше це відбувається в королівствах, керованих на кшталт Франції: