Романи. Фрэнсис Скотт Фицджеральд

чітко розумів, що це мало щось означати.

      Десь о першій вони перемістились у «Максим», друга година застала їх у «Девіньє». Слоун пив без упину і перебував у стані якогось неприродного піднесення, але Еморі був докучливо тверезий. Досі вони не натрапили на жодного завсідника нью-йоркських клубів, які зазвичай пригощають гостей шампанським. Вони саме закінчили танцювати і протискувались до свого столика, аж раптом Еморі помітив, що хтось за сусіднім столиком пильно дивиться на нього. Він озирнувся – чоловік середніх літ, одягнений в коричневий мішкуватий костюм, сидів сам-один за окремим столиком і споглядав усю їхню компанію. Побачивши Еморі, він ледь помітно усміхнувся. Еморі повернувся до Фреда, який саме всідався за столик.

      Еморі швидко все зважив: він сьогодні не пив і так триматиметься й далі, то можна ненадовго й продовжити вечірку. Крім того, треба було наглянути за Слоуном, який вже, здається, не міг думати самостійно. Він узяв Аксію за руку, і вони гуртом втиснулись у таксі. Вони поїхали десь у напрямку Сотих вулиць і зупинились біля білого багатоквартирного будинку. Він ніколи не забуде цю вулицю… То була широка вулиця, з обох боків тяглися однакові кам’яні будинки, поцятковані чорними прямокутниками вікон; вони тягнулись, доки бачило око, і, залиті яскравим місячним сяйвом, здавались матово-білими. Він уявив собі, що, мабуть, у кожному з цих будинків є ліфт, темношкірий портьє із полицею для ключів. Кожен будинок мав вісім поверхів, і на кожному поверсі були три-чотирикімнатні квартири. Йому було приємно зайти у веселу вітальню Феби і втонути у м’якому дивані, поки дівчата щось мудрували із закусками.

      – Феба – класна мала, – упівголоса шепнув Слоун.

      – Я всього десь на півгодини, – чітко сказав Еморі. (Він на мить задумався, чи не занадто це зверхньо.)

      – Ага, якраз… – запротестував Слоун. – Раз ми вже тут – давай не спішити.

      – Мені тут не подобається, – похмуро заперечив Еморі, – їсти я теж не хочу.

      Вийшла Феба з канапками, пляшкою бренді, сифоном і чотирма склянками.

      – Еморі, наливай! – скомандувала вона. – Вип’ємо за Фреда Слоуна – він хлопець хоч куди.

      – Атож, – підтримала Аксія, заходячи в кімнату, – і за Еморі. Мені подобається Еморі.

      Вона сіла біля нього і схилила свої жовті кучері на його плече.

      – Я наллю, – сказав Слоун, – а ти долий з сифона, Фебо.

      Вони поставили повні склянки на тацю.

      – Готово! Будьмо!

      Еморі завмер зі склянкою в руці.

      Була хвилина, коли спокуса війнула на нього теплим вітерцем, уява його розгорілась, і він взяв склянку із Фебиних рук. І водномить, коли він це зробив і він глянув перед себе, та раптом побачив на відстані десяти ярдів… того чоловіка з кафе! Він підхопився від подиву, і шклянка випала з його тремтячої руки. А чоловік напівсидячи, напівлежачи умостився з-поміж стосу подушок на дивані. Обличчя його було ніби вкрите воском (так само, як і в кафе). То був не жовтий колір покійника, і не хвороблива блідість – радше мужня матовість обличчя