Романи. Фрэнсис Скотт Фицджеральд

йому поки щастило.

      Він позіхнув, нашкрябав урочисту присягу на екзаменаційній роботі й побрів з аудиторії.

      – Якщо ти не здав, – сказав Алек, який щойно повернувся, коли вони сиділи біля вікна в кімнаті Еморі і міркували щодо нового декору стін, – то ти найбільший у світі дурень. Твої акції в клубі і в кампусі впадуть, як ліфт.

      – От дідько, я знаю! До чого ще раз мені нагадувати?

      – Бо ти це заслужив. Ніхто тепер не ризикне визнати тебе придатним для посади голови газети.

      – Та облиш уже, – запротестував Еморі. – Почекай поки, там буде видно. Я не хочу, щоб кожен у клубі нагадував мені про це, ніби я призовий кінь на перегонах, що не прийшов першим.

      Одного вечора через тиждень Еморі зупинився під своїм вікном по дорозі на Ренвік і, побачивши світло, гукнув:

      – Гей, Томе, є пошта?

      Голова Алека з’явилась у жовтому квадраті світла.

      – Так, твої результати прийшли.

      Його серце шалено закалатало.

      – Який колір – блакитний чи рожевий?

      – Я не відкривав. Краще піднімись сам.

      Він піднявся в кімнату і попрямував до столу, і раптом помітив, що в кімнаті були ще хлопці.

      – Добрий вечір, Керрі. – Він був підкреслено ввічливий. – О, мужі Принстона! – Здається, тут були здебільшого друзі, отож, він узяв конверт із позначкою «Відділ реєстрації» і нервово зважив його.

      – Схоже, тут вагомий папірець.

      – Відкривай, Еморі.

      – Але для драматизму кажу вам: якщо папір блакитний – моє ім’я більше не стоятиме у списку редколегії «Принстонівця», і моя коротка кар’єра закінчилась. – Він зупинився і вперше помітив погляд Ферренбі (він дивився на нього голодним нетерплячим поглядом). Еморі багатозначно поглянув на нього.

      – Уздріть примітивні емоції на своєму обличчі.

      Він розірвав конверт і підніс папірець до світла.

      – Ну?

      – Блакитний чи рожевий?

      – Кажи, не тягни!

      – Ми чекаємо, Еморі.

      – Та засмійся вже чи вилайся!

      Настала пауза… маленький рій секунд пронісся вмить… Він глянув знову, і ще один рій секунд зринув у небуття…

      – Блакитний, як небо, панове…

      ПОСТФАКТУМ

      Все, що Еморі робив того року – від раннього вересня і до пізньої весни, – було таким недоцільним і неконструктивним, що не варто навіть про це писати.

      Звичайно, він одразу пошкодував за тим, що втратив. Його філософія успіху завалилась, і він не міг зрозуміти причини.

      – То твої власні лінощі, – сказав якось пізніше Алек.

      – Ні, то щось глибше. У мене з’явилось таке відчуття, що така була моя доля – втратити цей шанс.

      – Вони би з радістю викинули тебе з клубу; кожен, хто завалює екзамен, робить нашу команду слабшою, розумієш?

      – Ненавиджу цю точку зору.

      – Звичайно, якби ж ти доклав хоч маленьке зусилля, то зміг би все повернути,