Романи. Франц Кафка

незрозуміло було тільки, кого більше стосувалося її презирство – самого К. чи її ж власної відповіді:

      – Я служниця із Замку.

      Це тривало лише одну мить, а потім справа та зліва від К. опинилися обидва чоловіки і мовчки, але силоміць, так ніби не існувало інших методів порозуміння, посунули його до дверей. Старий із незрозумілих причин раптом радісно заплескав у долоні. Білявка також несподівано засміялася, а разом із нею й діти.

      Невдовзі К. стояв на вулиці, а чоловіки спостерігали за ним із порогу. Знову почав падати сніг, але все одно вулиця здалася йому трохи світлішою, ніж перед тим. Бородатий нетерпляче крикнув:

      – Куди ви збираєтеся йти? Сюди – дорога до Замку, туди – до Села.

      На це К. не відповів, але звернувся до другого, який видався йому ввічливішим навіть попри свою зверхність:

      – Хто ви? Кому я маю дякувати за перепочинок?

      – Я чинбар Лаземан, – прозвучало у відповідь. – Але дякувати нікому не потрібно.

      – Добре, – сказав К. – Можливо, ми ще побачимося.

      – Не думаю, – сказав чоловік. Цієї миті бородань підняв руку і вигукнув:

      – Доброго дня, Артуре, доброго дня, Єреміє!

      К. озирнувся, отже, в цьому Селі таки можна зустріти людей на вулицях! З боку Замку наближалося двоє молодих хлопців середнього зросту, обидва тендітні, у вузькому одязі і дуже схожі один на одного. Їхні обличчя були темно-смагляві, а гострі борідки такі чорні, що виділялися навіть на тлі цієї смаглявості. Зважаючи на стан дороги, вони йшли неймовірно швидко, ступаючи в такт худорлявими ногами.

      – Що у вас? – крикнув бородань. Поспілкуватися з ними можна було лише криком, бо вони рухалися дуже швидко й не зупинялися.

      – Справи! – крикнули вони у відповідь і посміхнулися.

      – Де?

      – У заїзді.

      – Я теж туди іду! – крикнув К. голосніше за всіх, він дуже хотів, щоб ці двоє взяли його з собою. Знайомство з ними не обіцяло нічого особливого, але вони, швидше за все, були непоганими і бадьорими супутниками. Та хлопці тільки кивнули у відповідь на слова К. і зникли з поля зору.

      К. продовжував стояти і не мав ані найменшої охоти витягати ногу з-під снігу тільки для того, щоб відразу ж занурити її в іншу кучугуру. Чинбар та його товариш, задоволені, що вдалося остаточно витурити К., постійно озираючись, повільно прослизнули до хати крізь вузьку щілину напіввідчинених дверей. К. залишився сам у глибокому снігу. «Це була б непогана нагода для невеличкого розчарування, – подумав він, – якби я потрапив сюди випадково, а не свідомо».

      Тут із лівого боку хати одчинилося віконце, зачиненим воно здавалося темно-синім, можливо, через блиск снігу, і було таким крихітним, що не вміщало навіть обличчя того, хто визирав назовні, а тільки очі, старечі карі очі.

      – Він стоїть там. – К. почув тремтячий жіночий голос.

      – Це землемір, – додав чоловічий.

      Потім чоловік підійшов до вікна і запитав без неприязні, але тоном, що наголошував на необхідності дотримання порядку на вулиці перед його