Таємничий острів. Жюль Верн

висік іскру з кременя на трут, а Наб швидко роздмухав яскраве полум’я у затишку під скелею. Вогонь розклали тільки для того, щоб зігрітися. На вечерю доїдали печеню з капібари та дві-три жмені горішків, що залишилися.

      Сайрус Сміт, хоч і був натомлений важкою дорогою, все ж вирішив негайно з’ясувати, чи можна знайти обхідний шлях до вершини, якщо не вдасться піднятися на неї крутосхилами. Тож поки Пенкроф, Ґедеон Спілет і Наб влаштовували нічліг, інженер з Гербертом вирушили на розвідку. Протягом двадцяти хвилин вони мовчки йшли поруч. Несподівано перед ними постала стіна, що круто, майже прямовисно, здіймалася вгору. Ані обійти цю перешкоду низом, ані здолати її було неможливо.

      Сайрус Сміт уже хотів був повертатися назад, коли несподівано помітив глибоку западину в стіні, по якій, вочевидь, під час виверження вулкана стікала рідка лава. Не вагаючись ні хвилини, інженер з хлопцем увійшли у цю величезну розколину. До вершини конуса залишалося близько тисячі футів. Інженер вирішив продовжити сходження вгору всередині кратера, у якому вони опинилися, допоки це буде можливо: широкими природними сходами, які, певно, утворили давно затверділі лава і шлак. Тим паче, він переконався: вулкан давно згас.

      Над мандрівниками в небі мерехтіли неймовірно гарні сузір’я. У зеніті сяяв Антарес Скорпіона, поряд з ним виблискувала Бета сузір’я Кентавра, яку вважають найближчою до Землі зорею. Майже над самим Південним полюсом велично сяяв Південний Хрест.

      Була восьма вечора, коли Сайрус Сміт і Герберт несподівано для себе дісталися до верхньої точки конуса. Тьмяного світла молодого місяця Сміту вистачило, щоб устигнути оглянути навколишні обрії.

      – Ми на острові, – урочисто мовив він.

      Розділ ХІ

      На вершині гори. – Усередині кратера. – Навкруги – океан. – Узбережжя з висоти пташиного польоту. – Водна система. – Чи населений острів? – Усі частини острова отримують свої назви. – Острів Лінкольна.

      За якихось півгодини Герберт і Сайрус Сміт повернулися до табору й повідомили своїм супутникам, що земля, на яку вони потрапили, – великий острів посеред океану. Потім острів’яни обляглися, хто як міг, у своїй базальтовій печері на висоті двох тисяч п’ятисот футів над рівнем моря, і скоро всі поснули глибоким сном.

      Наступного ранку інженер запропонував своїм товаришам іще раз піднятися на вершину згаслого вулкана, аби при денному світлі як слід оглянути острів, на якому їм, можливо, доведеться пробути решту свого життя. Адже могло трапитися й так, що їхній притулок значно віддалений від населеної землі та морських шляхів, якими кораблі курсують до архіпелагів Тихого океану.

      Близько сьомої ранку мандрівники полишили місце ночівлі. Ніхто з них, здається, не журився через ситуацію, що склалася. Усі були сповнені віри в свої сили. Інженер без страху дивився в завтрашній день, бо відчував у собі силу вирвати в цієї дикої природи все необхідне для себе самого і своїх