Ім'я вітру. Патрик Ротфусс

стрибнуло на Неллі. Убило її милі за дві від містечка, за Старокам’яним мостом.

      Після цих новин на мить запала серйозна тиша. Ковальчук співчутливо поклав руку Фурманові на плече.

      – Трясця. Це кепсько. Вона ж була лагідна, мов ягнятко. Ніколи не норовила вкусити чи хвицнути, коли ти приводив її по підкови. Найкраща коняка в містечку. Трясця. Я… – Він поступово затих. – Трясця. Не знаю, що й сказати. – Він безпорадно роззирнувся довкола.

      Нарешті Коб зумів звільнитися від Джейка.

      – Я ж тобі казав, – повторив він, замахавши пальцем на Фурмана. – Тут ниньки такий люд вештається, що забив би тебе за пару грошів, а за коня та віз – і поготів. Що ти тепер робитимеш? Сам його тягтимеш?

      На мить запала ніякова тиша. Джейк і Коб уп’яли один в одного гнівні погляди, тим часом як усі інші наче язики проковтнули – не знали напевне, як утішити друга.

      Шинкар обережно пройшов крізь тишу. З повними руками спритно обігнув Шепа та заходився розкладати на столі неподалік якісь речі – миску з гарячою водою, ножиці, чисте полотно, кілька скляних пляшок, голку та кишку.

      – От якби він мене слухав, цього б ніколи не сталося, – пробурчав Старий Коб. Джейк спробував його зацитькати, але Коб від нього відмахнувся. – Я просто кажу як є. За Неллі збіса сумно, але хай краще послухає зараз, щоб не загинути. З таким людом двічі не таланить.

      Фурман стиснув вуста тонкою рискою. Сягнув рукою та потягнув скривавлений чапрак за краєчок. Те, що було всередині, перекинулось один раз і зачепилося за тканину. Фурман потягнув сильніше, і пролунав стукіт – наче на поверхню стола висипали мішок обточеної гальки.

      Там був павук завбільшки з колесо фургона, чорний, як грифель.

      Ковальчук відстрибнув назад і наскочив на стіл, перекинув його й мало не впав на підлогу сам. У Коба відвисла щелепа. Ґрем, Шеп і Джейк приголомшено скрикнули без слів і відсунулися, затуливши обличчя руками. Фурман зробив крок назад, який добряче нагадував нервове сіпання. Тиша заповнила кімнату, наче холодний піт.

      Шинкар насупився.

      – Вони ще не могли просунутися так далеко на захід, – тихо мовив він.

      Якби не тиша, його, мабуть, ніхто б не почув. Але його почули. Очі відвідувачів відірвалися від істоти на столі та мовчки витріщилися на рудого чоловіка.

      Джейк здобувся на якісь слова першим.

      – Ти знаєш, що це таке?

      Шинкар задивився кудись удалину.

      – Скрель, – відсторонено промовив він. – Я думав, що гори…

      – Скрель? – втрутився Джейк. – Почорніле тіло Господнє, Коуте. Ти таких уже бачив?

      – Що? – Рудий шинкар різко підняв очі, неначе раптово згадав, де він. – О. Ні. Ні, звісно, що ні, – зрозумівши, що він може дотягнутися до темного створіння рукою, він обережно відступив назад. – Просто чув про таке. – Відвідувачі витріщилися на нього. – Пам’ятаєте торговця, який приїхав сюди витки зо два тому?

      Усі закивали.

      – Той падлюка спробував злупити з мене десять грошів за півфунта солі, – бездумно промовив Коб, повторивши свою скаргу, мабуть, усоте.

      – Якби