Лоліта. Владимир Набоков

причина мого приїзду до Ремсдела зникла, запропонований мені вихід здавався маячнею. Гаразд, йому доведеться все відбудовувати, то й що? Невже він не застрахував майно належним чином? Я розгнівався, засмутився й занудьгував, проте, як вихований європеєць, не міг відмовитися від поїздки до Лоун-стрит на тому катафалку, здогадуючись, що інакше Макку знайде ще вигадливіший спосіб спекатися мене. Я бачив, як він пошкандибав геть, і мій шофер тихенько захихотів. Дорогою я присягав собі, що за жодних умов не залишуся в Ремсделі, а того ж дня полечу на Бермуди, Багами чи Бісові острови. Ще недавно моїм хребтом сочилися солодкі можливості, навіяні кольоровими світлинами морських курортів, а кузен Макку, правду кажучи, різко увірвав мої фантазії своїми благородними, але, як тепер виявилося, абсолютно нездійсненними намірами.

      До речі, стосовно різких поворотів: повернувши на Лоун-стрит, ми мало не розчавили нав’язливого приміського пса (одного з тих, що влаштовують засідку автівкам). Трохи далі виднівся Гейзівський будинок – чудовисько з побілених дощок, вицвіле, старе, радше сіре, ніж біле, – усім добре відомо, що в такому житлі замість душу на тебе чекає натягнута на кран у ванній гумова кишка. Я дав шоферові на чай, сподіваючись, що він одразу поїде геть: це дозволило б мені ніким не поміченим повернутися до готелю та валізи, однак він просто перетнув вулицю, зупинившись біля будинку, з веранди якого його гукала літня господиня. Що я міг зробити? Я натиснув на ґудзик дзвінка.

      Мене впустила чорношкіра покоївка й залишила стояти на килимку біля дверей, помчавши назад на кухню, де горіло щось, чому горіти було не слід.

      Передпокій прикрашало гроно дверних дзвіночків, білооке дерев’яне Щось для туристів, зроблене в Мексиці, та «Арлезіанка» Ван Гога66 – банальна улюблениця тих представників середнього класу, що називають себе естетами. Праворуч прочинені двері давали змогу зазирнути до вітальні, де у скляній шафці в кутку хизувалося чергове мексиканське сміття, а вздовж стіни стояла смугаста канапа. У глибині передпокою були сходи, і поки я стояв, витираючи чоло (щойно лише помітив, як спекотно надворі) та витріщаючись на перший-ліпший предмет – старий сірий тенісний м’яч, що лежав на дубовому комоді, – на горішньому майданчику пролунало контральто пані Гейз, котра, перехилившись через бильця, мелодійно поцікавилася: «Це мосьє Гумберт?» На додачу звідти впала дещиця цигаркового попелу. А тоді пані власною персоною – сандалі, темно-бордові слакси, жовта шовкова блузка, дещо прямокутне обличчя – саме в такій послідовності спустилася сходами, продовжуючи постукувати вказівним пальцем по цигарці.

      Гадаю, мені слід одразу описати її, щоб покінчити з цим. Бідолашній пані було близько тридцяти п’яти, вона мала гладеньке чоло, висмикані брови та зовсім прості, однак досить привабливі риси, які можна назвати слабеньким розчином Марлен Дітрих. Поплескуючи долонею свій бронзово-коричневий шиньйон, вона відвела мене до вітальні, де ми хвилинку побазікали про пожежу

66

«Арлезіанка» – серія картин видатного нідерландського художника-постімпресіоніста Вінсента Віллема ван Гога.