Курячий бульйон для душі. Думай позитивно. 101 історія, що мотивує. Джек Кэнфилд

Є п’ятдесятивідсоткова ймовірність, що навіть після операції ви ніколи не зможете ходити.

      Я вдарила руками по сестринському посту. У мене були сильні спазми. Усе рухалося саме собою. Мої руки та ноги вийшли з-під контролю й хиталися в повітрі.

      – То ви говорите, що навіть якщо операція зупинить розвиток хвороби, я можу решту життя бути в такому стані?

      – Так.

      Операція зупинила прогресування хвороби.

      Мій невролог сказав:

      – Дев’яносто відсотків поліпшення відбуваються в перші три дні. Єдине, що може допомогти, – час. У якому стані буде ваше тіло за два роки, у такому ви й житимете решту життя.

      Боб запитав лікаря, чи допоможуть реабілітаційна терапія, фізіотерапія або якісь ліки. Той заперечливо похитав головою. Слова лікаря, здавалося, були такі авторитетні, наче Божий указ.

      Я не називатиму імен своїх лікарів. Вони виконали неймовірну операцію. Усіх їх я люблю й у нас чудові стосунки. Однак я розчарована в собі, бо спочатку сприйняла їхні слова за щиру й непохитну правду. Крістофер Рів не слухав своїх лікарів. Він казав: «Те, що ви можете допомогти собі, – цілком незаперечний факт. Я просто не вірю в ультиматуми».

      Шкода, що мене не підготували до психологічних і фізіологічних наслідків. Боб був дуже злий через це.

      – Вони відправили тебе в новий світ, не сказавши, чого чекати.

      За два дні мені ліпше не стало.

      Я постійно падала. Мій мозок надсилав хибні сигнали, наприклад, я не знала, як високо потрібно підняти ногу, щоб переступити дводюймову28 перешкоду. Якби медики сказали мені три слова – «дивись під ноги», – багатьох небезпечних падінь можна було уникнути.

      Крістофер Рів казав: «Подяка, як і любов, має бути активна». Коли я знову змогла друкувати пальцями, то залюбки заходилася це робити.

      Я маю за честь допомагати іншим: пишу для благодійного фонду Крістофера й Дани Рівів, хоча й досі дивуюся, коли щоразу бачу свій опис на їхньому сайті як «жінки, котра живе з паралічем». Вони визначають параліч як порушення центральної нервової системи, що спричиняє утруднення або неможливість переміщення верхньої та нижньої кінцівок. Як казав Крістофер: «Жити – це допомагати словами. Якщо ви не можете навіть поворухнутися, ви можете говорити й мати потужний вплив». Писати – і в такий спосіб допомагати іншим людям з обмеженими можливостями – стало для мене місією. Зрештою, Крістофер також говорив: «Хоча ваше тіло й не працює так, як раніше, ваші серце, розум та душа не послабшали».

      За ці сім років мені не вдалося впоратися з деякими порушеннями… поки що. Прогулюючись, я відчуваю себе так, ніби на канаті рухаюся крізь густу патоку. Хоча я можу ходити, мені не вдається підняти ногу хоча б на одну сходинку. Я не тримаю рівноваги й не можу стояти спокійно, однак вирішила допомогти собі. І знову мене надихають словами Крістофера Ріва: «Поступово я перестав ставити собі запитання “Яке в мене життя?” і почав запитувати: “Яке життя я можу створити?”»

      Я дізналася, що немає ліпшого антидепресанту, ніж допомога іншим. Мене страшенно

28

1 дюйм = 2,5 см.