Убий мене нiжно. Никки Френч
Читать онлайн.| Название | Убий мене нiжно |
|---|---|
| Автор произведения | Никки Френч |
| Жанр | Триллеры |
| Серия | |
| Издательство | Триллеры |
| Год выпуска | 1999 |
| isbn | 978-617-09-5840-2 |
Проміркований, спочутливий, напружений детективний роман Ніккі Френч не має собі рівних.
Copyright © Joined-Up Writing, 1999
© Я. Сєрая, пер. з англ., 2019
© «Фабула», макет, 2019
© Видавництво «Ранок», 2019
Усі права збережено.
Жодна частина цього видання не може бути відтворена в будь-якій формі без письмового дозволу власників авторських прав.
Шановний читачу!
Спасибі, що придбали цю книгу.
Нагадуємо, що вона є об’єктом Закону України «Про авторське і суміжні право», порушення якого карається за статтею 176 Кримінального кодексу України «Порушення авторського права і суміжних прав» штрафом від ста до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, з конфіскацією та знищенням всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Повторне порушення карається штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією та знищенням всіх примірників, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудіо -і відеокасет, дискет, інших носіїв інформації, обладнання та матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Кримінальне переслідування також відбувається згідно з відповідними законами країн, де зафіксовано незаконне відтворення (поширення) творів.
Книга містить криптографічний захист, що дозволяє визначити, хто є джерелом незаконного розповсюдження (відтворення) творів.
Щиро сподіваємося, що Ви з повагою поставитеся до інтелектуальної праці інших і ще раз Вам вдячні!
Присвячується Керсті і Філіпу
Він розумів, що помирає. У голові маячила думка, що він повинен не хотіти помирати. Йому треба щось зробити, щоб врятуватися, але він не знав, що саме. Можливо, він вигадав би, якби усвідомив, що сталося. Якщо хуртовина вщухне. Сніг і вітер так довго сікли його, що він майже перестав реагувати на холод і звуки, його обличчя перестало пекти. Навіть просто вдихнути повітря на висоті вісім тисяч метрів над рівнем моря, де не планувалося проживання людини, – це вже боротьба, не кажучи про передсмертні муки. Його кисневі балони давно спустіли, клапани обмерзли, маска лише заважала.
Йому лишалися хвилини, щонайбільше – години. Але до ранку він точно помре. Що ж, так тому і бути. Він був спокійний, його хилило на сон. Під шарами вітрозахисного нейлону, гортексу, вовни і поліпропілену він відчував, як прискорено, вдвічі швидше, ніж зазвичай, б’ється його серце – немов в’язень відчайдушно гамселить у стінку грудної клітки. А мозок, навпаки, був кволий і затуманений. І це неправильно, бо їм усім треба бути бадьорими, рухатися, доки не прийде допомога. Він знав, що треба сісти, встати, сильно поплескати в долоні, розбудити своїх супутників. Йому було занадто затишно. Так добре було лягти відпочити нарешті. Він уже давно стомлений.
Він більше не відчував холоду, і це було таким полегшенням. Він опустив очі на свою руку, яка вислизнула з рукавиці і була зігнута під дивним кутом. Вона була багровою, але зараз – він зацікавлено подався вперед – вона стала восково-білою. Дивно, йому так хотілося пити. У кишені лежала пляшка, замерзла і марна. Навкруги сніг, такий же марний. Було майже смішно. Добре, що він не лікар, як Франсуаза.
Де вона? Коли вони дійшли до кінця маршруту, то повинні були опинитися на сідлі[1] в третьому таборі. Вона пішла вперед, і більше вони її не бачили.
Усі решта трималися разом, блукали по колу, втратили будь-яке відчуття напрямку, не могли зрозуміти, у якому саме місці на горі вони перебувають, і безнадійно вгніздилися в якомусь жолобі. І ще йому потрібно було щось запам’ятати, про якийсь предмет, щось крутилось у нього в голові, але він не тільки не знав, де це було, він не знав, що це було.
Йому навіть своїх ніг не було видно. Уранці, коли вони почали сходження, гори мерехтіли в розрідженому повітрі. Мало-помалу вони піднімалися вгору по прямовисному льодовому морю до вершини. Різке сонячне світло било з-за гірського хребта, виблискувало біло-блакитним на твердій, як сталь, кризі і пронизувало їхні хворі голови. Усього декілька купчастих хмаринок пливло їм назустріч, аж раптом ця завірюха.
Він відчув рух позаду себе. Хтось іще був при тямі. З великим зусиллям він перевернувся на другий бік. Червона куртка, мабуть, це Пітер. Його обличчя було повністю вкрите товстим шаром льоду. Він нічого не міг зробити. Так, вони типу команда, але зараз кожен був сам у своєму окремому світі.
Він думав, хто ще зараз помирає на цій горі. Усе пішло шкереберть. Що ж, нічого не вдієш. У внутрішній кишені у футлярі для зубної щітки був шприц з дексаметозоном, але дістати його було понад силу.
Сідло – гірський перевал. –