Заборонений. Сергiй Дзюба

у віці років сорока, у парадному офіцерському кітелі, який їй дуже пасував. Вона була надто вродливою жінкою.

      Мій дідусь, який у Другу світову дослужився до майора, із дитинства навчав мене розрізняти військові звання та роди військ.

      Три великі зірки на погонах Віри Іванівни вказували на те, що вона полковник. Сині шеврони. Невже КДБ? Так от звідки владний голос!

      «Ще одна примара у цьому будинку із радянською символікою у середмісті Києва. Ох і важко буде з нею! По щирості, однозначно, поговорити не вдасться…» – розмірковувала я.

      Меблів у спальні було небагато. Ліжко, невеличкий столик із ліками, тумба з телевізором та книжкова шафа, яка мене відразу зацікавила, як філолога. Шафа старої гебістки була захаращена переважно радянською пропагандистською літературою. Однак, придивившись, я не повірила своїм очам. Серед усієї цієї макулатури причаїлася книжка, від якої закалатало серце – рідкісне видання Василя Стуса «Свіча в свічаді» 1977 року.

      Ця книжка з’явилася за кордоном у видавництві «Сучасність». В Україні за життя Стуса не було жодного видання. До збірки увійшли деякі поезії із «Зимових дерев», про які у вироку «найсправедливішого радянського суду» потім скажуть, що вони мали наклепницький зміст. Серед них мій улюблений – «Отак живу, як мавпа серед мавп».

      Отак живу: як мавпа серед мавп,

      чолом прогрішним із тавром зажури

      все б’юся об тверді камінні мури,

      як їхній раб, як раб, як ниций раб.

      Повз мене ходять мавпи чередою,

      у них хода поважна, нешвидка.

      Сказитись легше, аніж буть собою,

      бо ж ні зубила, ані молотка.

      О Боже праведний, важка докука —

      сліпорожденним розумом збагнуть:

      ти в цьому світі – лиш кавалок муки,

      отерплий і розріджений, мов ртуть.

      А ще книжка містила п’ять із сорока віршів із «Веселого цвинтаря», які поет відновив по пам’яті після того, як гебісти вилучили рукопис, та переклади з німецької Рахель Фарнгаген і Райнера Марії Рільке.

      Звідки вона у цьому склепі макулатури? Руки самі потягнулися до раритетного видання, як до святині. Не місце віршам Стуса на одній полиці з комуністичною пропаґандою.

      – Не чіпай моїх речей, хвойдо! – заклекотіла, наче киплячий чайник, Віра Іванівна, тільки-но я витягнула збірку Стуса із шафи.

      Стара так лементувала, що я ледь не випустила книгу.

      – Вибачте! Просто не втрималася,– пояснила я.– Це ж рідкісне видання віршів Василя Семеновича Стуса! Колекційний екземпляр.

      – Тямиш? – у голосі Віри Іванівни вчувалися подив і недовіра.

      – Я закінчила педагогічний у Донецьку, ще до АТО… Писала дисертацію саме по Стусу – заторохтіла я, зрадівши, що таки знайшлася тема для розмови з Вірою Іванівною.

      – Мені байдуже, хто ти і звідки! – знов урвала мене хвора.

      – Шкода. Я сподівалася, що ми порозуміємося. Адже все одно проведемо тривалий час разом,– якомога спокійніше відповіла я, намагаючись загасити конфлікт.

      – Ще