Казки добрих сусідів. Чапля-чарівниця. Таджицькі народні казки. Народное творчество

відповіла дочка.

      – Як? Цього конюха? Не може донька падишаха вийти заміж за раба!

      – А ти зроби його вільним, – сказала Сохібджамол.

      Та падишах і чути не хотів про такого зятя. Сохібджамол потайки побачилась із Ахмадом.

      – Я ні за кого не піду заміж, окрім тебе, – сказала Сохібджамол.

      – Що ти, люба! Батько твій купив мене – я невільник. Не можна мені з тобою одружуватися. Падишах не дозволить.

      – А я не послухаюсь батька! Сьогодні ж готуй коней і все, що треба нам у дорогу. На світанку поїдемо з тобою геть, – сказала Сохібджамол Ахмаду.

      – Я так не можу вчинити! Не можна обманювати батька!

      – Я – дочка падишаха і наказую тобі робити те, що я кажу.

      Сохібджамол зібрала повні торби одягу і їжі, а рано-вранці, коли ще всі спали, вони сіли з Ахмадом на найкращих коней падишаха і помчали шукати своє щастя.

      Перевалили через гори, поминули широкі степи і були схожі на щасливих голубів. Позаду не було пилюки на дорозі, не видно було погоні.

      Падишах розгубився, коли дізнався про втечу дочки з рабом. Він зібрав своїх візирів і звернувся до них за порадою.

      – Тепер уже нічого не поробиш, – сказали візири. – Тепер вона сама господиня своєї долі.

      Ахмад і Сохібджамол їхали все далі і далі. Ось вони проїжджають через широкі зелені пасовиська.

      – Якби була в нас отара овець, ми пустили б їх тут пастися, – мріяла Сохібджамол.

      В’їхали вони в густі кущі, а за ними стояв високий очерет.

      – Якби було у нас багато худоби, ми пасли б її в цих заростях, – говорила вона.

      Їхали вони через поле, куріпки випурхували з-під каменів і пролітали перед ними.

      – Якби був у нас сокіл, вполював би нам куріпок… – щебетала Сохібджамол.

      Проте Ахмад мріяв про інше.

      – Був би у мене плуг з гострим лемешем та бики в ярмі, орав би я землю та сіяв озимі! А потім збирав урожай та молов муку, – говорив він.

      Нарешті молодята під’їхали до великого незнайомого міста. Тут вони вирішили зупинитися. Знайшли житло і почали радитися, чим зайнятися, щоб заробити на їжу і не померти з голоду.

      – Я буду вишивати тюбетейки, – сказала Сахібджамол чоловікові. – Сходи на базар, купи мені оксамиту і шовкових ниток.

      Сохібджамол вишивала, Ахмад купував оксамит та шовкові нитки і продавав готові тюбетейки. Але на зароблене вони ледве могли себе прогодувати.

      – Ти піди до падишаха цього міста і попросись до нього на службу, щоб ми не голодували і жили в палаці! – сказала Сохібджамол чоловікові.

      – Ой, не піду я до падишаха, не хочу я жити в палаці! – відповів Ахмад.

      Та Сохібджамол була наполегливою, Ахмад все-таки пішов до падишаха, і той взяв його до себе на службу.

      Ахмад і Сохібджамол перейшли жити в маленький будиночок біля палацу падишаха. Ахмад так добре служив падишахові, що той полюбив його і не міг без нього обходитись.

      Якось покликав падишах Ахмада, а його не було в палаці. Падишах нудьгував без Ахмада і послав за ним додому. Посланець зазирнув у вікно