Чарівник країни Оз. Лаймен Фрэнк Баум

я відчував себе поважною особою.

      Так тривало аж до того, як почав над моєю головою кружляти старий крук. Огледівши мене з усіх боків, він примостився у мене на плечі і просто у вухо каркнув: «Невже той фермер гадав, що я клюну на цю жалюгідну оману? Будь-який поважний крук відразу упізнає розмальований лантух, набитий соломою». З цими словами він примостився на качан, що ріс біля самих моїх ніг, і заходився дзьобати, неначе мене й немає тут. Незабаром інші круки теж помітили, що ніякої шкоди заподіяти я не можу, тож на поле налетіла ціла зграя. Від цього мені стало зовсім прикро, бо я на власні очі побачив,  що опудало з мене – нікудишнє. І тільки старий крук заспокійливо додав: «От якби тобі розум – ти був би не гірше за інших людей, а то й навіть кращий за декого. Глузд – то єдина річ, яку варто мати на цім світі, людина ти чи крук». Тож коли всі круки наївшись відлетіли, я згадав його слова і вирішив будь-що добути собі дещицю розуму. А тут, як на те, з’явилися ви, зняли мене з палі. А з ваших слів я відразу ж зрозумів, що мені з вами по дорозі -себто до Смарагдового міста, де Великий Оз і має дати мені хоч трохи розуму.

      – Дуже сподіваюся, – підтримала його Дороті, – бо якщо хтось чогось сильно прагне, то він досягає мети.

      – Я саме з тих, хто сильно прагне, – відповів Опудало. – Бо знаєте, яке це надто неприємне відчуття: почуватися бевзем.

      – Добре, – кивнула дівчинка. – Тоді – у путь. – І передала кошик Опудалові.

      Тепер вже вздовж дороги не було жодного паркану, а земля навкруги була неораною та недоглянутою. А надвечір вони дісталися великого лісу, в якому дерева були такі великі й росли так густо, що їх гілки нависали просто над дорогою із жовтої цегли. У лісі було темно, наче вночі, бо крізь віття не пробивалося сонце. Та це не зупинило мандрівників, і вони сміливо увійшли в ліс.

      – Якщо дорога веде в ліс, – зауважив Опудало, – то вона з лісу ж і виводить, бо на тому кінці дороги на нас чекає Смарагдове місто, і ми зі свого шляху не звернемо.

      – Це кожному зрозуміло, – кивнула Дороті.

      – Авжеж, ось чому і я це розумію, – відповів Опудало, – аби на те, щоб це зрозуміти, був потрібен розум, то я б цього збагнути не зміг.

      За якусь годину вже смеркло, і вони йшли, що не крок спотикаючись. У сутінках Дороті взагалі нічого не бачила, а ось Тото бачив, бо деякі собаки і в темноті бачать. Опудало ж оголосив, що вночі бачить так само добре, як і вдень. Тому дівчинка підхопила його під руку і тепер, хоч і наосліп, але якось простувала далі.

      – Як побачите хатину чи якесь затишне місце, де можна стати на ніч, – попросила дівчинка, – то дайте знати, гаразд? Бо що не кажіть, а в темряві подорожувати втіхи мало.

      Незабаром Опудало зупинився.

      – Справа від дороги бачу житло, – повідомив він. – Рублена хатка, вкрита гіллям. Спробуємо щастя?

      – Так, – відповіла дівчинка, – бо я вже ледве ноги пересуваю.

      Отож Опудало провів її поміж дерев до хатки, Дороті зайшла всередину і в кутку