Чарівник країни Оз. Лаймен Фрэнк Баум

мешкає Оз, край небаченої краси. Та мені, поки зі мною маслянка, нічого не страшно. Опудалові теж ніщо не заподіє шкоди, а вам і поготів боятися нема чого. Адже у вас на чолі – відбиток цілунку Доброї Чаклунки, а він неодмінно убереже вас від усякого лиха.

      – А як же Тото? – вигукнула дівчинка стривожено. – Що захистить його?

      – Хто ж іще, як не ми самі у разі небезпеки, – відповів Залізний Лісоруб.

      При цих його словах із лісу долетіло страшенне ревіння, ще мить – і на дорогу вистрибнув велетенський Лев.

      Один удар лапою – й Опудало покотився шкереберть до самого узбіччя, а потім гострі пазурі вчепилися в Залізного Лісоруба і хоча помітного сліду не залишили, та від цього удару Залізний Лісоруб ' упав і вкляк на місці.

      А от малий Тото, зіткнувшись з ворогом віч-на-віч, з гавкотом напосівся на хижого звіра, що загрозливо відкрив пащу. І саме цієї миті із боязні за любого песика Дороті кинулася вперед і з усієї сили довбонула Лева по носові:

      – Ану геть від Тото! Як вам не соромно – такий здоровезний, а кидається на маленького.

      – Та я ж не кусав його… – промимрив Лев, потираючи носа.

      – Але ж спробували! – відрізала вона. – Ви просто боягуз – от ви хто!

      – Та я й сам це знаю… – похнюпився Лев. – І завжди це знав.

      Але ж чим тут зарадиш?

      – Чого не знаю – того не знаю! – розвела руками Доро-ті. – Але ж як вам не соромно було бити й без того набите створіння, оте бідолашне Опудало!

      – Як? Набите? – здивувався Лев, дивлячись, як Дороті піднімала Опудала на ноги й обтрушувала зусібіч.

      – Авжеж, – буркнула Дороті спересердя.

      – Ось чому він так покотився… Я навіть здивувався. Який легкий! А воно ось що… – зауважив Лев. – А той, інший, він теж чимось набитий?

      – Та ні! – відмахнулася Дороті, допомагаючи Залізному Лісорубу звестися на ноги. – Він залізний.

      – Ось чому я ледве не затупив об нього пазурі! – нарешті второпав Лев. – Коли я дряпав оте залізо, у мене аж мурашки по спині побігли. А це що за звірятко, яке ви так захищаєте?

      – Це мій песик Тото.

      – А він що – теж залізний чи просто набитий? – ніби між іншим поцікавився Лев.

      – Не те й не інше – він той… складається з м’яса… – пояснила, як змогла, дівчинка.

      – Он воно як! Така дрібна тваринка – і така хоробра! Нікому і в голову не могло б прийти – підняти лапу на таку маленьку істоту, хіба що останньому боягузу, як я, – сумно погодився Лев.

      – А чом ви такий боягуз? – здивовано запитала Дороті в Лева, який зростом був з коня, не менше.

      – Це – велика загадка, – відповів той. – Такий уже я вдався. Інші мешканці цього лісу вважають мене найхоробрішим у цьому лісі просто тому, що Лев має бути царем усіх звірів. Я дуже рано зрозумів, що досить мені гаркнути як слід – і все живе кидається від мене навтьоки. Навіть люди (зізнаюсь, яких я страх як боюся), й ті тікають без оглядки, ледве я рикну на них. Якби слон, тигр чи ведмідь вступили зі мною в двобій, я б сам дременув геть… такий уже я жалюгідний