Америка. Франц Кафка

хвилину зняв зі стіни образ Божої Матері, який висів над ліжком, поклав його до нагрудної кишені, схопив свою валізу і разом з Карлом мерщій вийшов з каюти.

      – Тепер я піду до контори й скажу свою думку тим панам. Жодного пасажира там не лишилось, і оглядатися на когось ні до чого.

      Ці слова паровичник повторив кілька разів на різні лади, а тоді спробував, не зупиняючись, розчавити пацюка, кинувши ногу вбік, але той лише хутчіш сховався у дірці, обравши її своєчасно. Назагал паровичник був повільний у своїх рухах, бо хоч і мав довгі ноги, але вони були занадто дебелі.

      Вони пройшли через якесь відділення кухні, де кілька дівчат у брудних фартушках – вони навмисне їх забруднювали – мили у великих кадубах посуд. Паровичник покликав одну з них на ім’я Ліна, поклав руку на її стан і трохи пройшовся з нею так, а вона кокетливо притискалася до його плеча.

      – Зараз мають заплатити. Хочеш зі мною? – запитав її.

      – А нащо мені той клопіт, краще принеси-но мені гроші сам, – відказала вона, вислизнула з-під його руки й майнула геть. – Де ти підчепив такого вродливого хлопця? – вигукнула вона на додачу, втім, не чекаючи відповіді. Чути було, як, покидавши роботу, дівчата засміялися.

      Втім, вони пішли далі й зупинилися перед дверима, над якими був якийсь випуст, підтримуваний невеличкими, позолоченими каріатидами1. Як на звичайне корабельне устаткування, виглядало це надто розкішно. Карл, як він помітив, досі тут не бував; видно, ця частина корабля призначалася тільки для пасажирів першого й другого класу, і щойно тепер, коли треба було влаштувати велике прибирання корабля, двері, що закривали сюди вхід, зняли. І справді, вони стріли кількох чоловіків з мітлами на плечах, і паровичник привітався з ними. Карла здивував великий рух, про який він на своєму середньому чардаку і не підозрював. Уздовж коридорів тягнулися дроти електричних мереж, і раз по раз дзеленьчав невеликий дзвінок.

      Паровичник шанобливо постукав у двері й, почувши «заходьте», рухом руки дав Карлові знати, що можна безбоязно заходити. Той підійшов, але на порозі кімнати завмер. За трьома вікнами її він бачив морські хвилі, і, споглядаючи їхнє мирне дихання, відчув, як йому тьохнуло серце, наче він не бачив моря цілих довгих п’ять днів. Великі кораблі перетинали один одному шлях і скорялися під ударами хвиль у міру своєї ваги. Коли приплющити очі, здавалося, наче кораблі хитаються під тягарем свого вантажу. На їхніх щоглах майоріли вузькі, але довгі прапори: від руху вони, щоправда, розгортались, але час від часу й обвисали. З військових кораблів, мабуть, просалютували, цівки одного з них, а пропливав він не надто далеко, – виблискуючи боками сталевої обшивки, лагідно погойдувалися на тлі певної, але не надто рівної плавби. В око впадало, як малі кораблики й човни, принаймні від дверей, ген-ген звиваються поміж великих кораблів цілими табунцями. Втім, за всім цим стояв Нью-Йорк і дивився на Карла сотнями тисяч очей своїх хмарочосів. Так, з цієї кімнати тобі було видно,

1

В архітектурі – колонка, що має вигляд жіночої фігури, яка підпирає балкони, карнізи тощо. – Тут і далі примітки перекладача.