Загублений світ. Артур Конан Дойл

господар зараз же налив два високих келихи і додав до них содової із сифону. Повівши рукою в бік крісла, він поставив мій келих на столик і простягнув мені довгу глянсувату сигару. Відтак сів навпроти і спрямував на мене пильний погляд своїх дивовижних світло-блакитних очей, що мерехтіли, наче крижане гірське озеро.

      Крізь тонку паволоку диму сигар я придивлявся до його обличчя, знайомого мені по багатьох фотографіях: ніс із горбинкою, худі, запалі щоки, темно-руда чуприна, що вже рідіє на маківці, закручені мотузочком вуса, маленька, але зухвала еспаньйолка. У ньому було щось і від Наполеона III, і від Дон Кіхота, і від типово англійського джентльмена – аматора спорту, собак і коней, характерними рисами котрого є підтягнутість та енергійність. Сонце і вітер загартували до червоного його шкіру. Волохаті, низько навислі брови надавали і без того холодним очам майже лютого виразу, а пооране зморшками чоло лише збільшувало лютість його погляду. Тілом він був худорлявий, але міцний, а що стосується невтомності та фізичної витримки, то не раз було доведено, що в Англії достойних суперників у нього мало. Незважаючи на свої шість із гаком футів, аристократ здавався людиною середнього зросту. Це через легку сутулість.

      Таким був знаменитий лорд Джон Рокстон, і зараз, сидячи навпроти, він уважно розглядав мене, покусуючи сигару, і жодним словом не порушував тривалої незручної мовчанки.

      – Отже, – сказав він нарешті, – відступати нам уже не вдасться, милий юначе. Адже ми з вами стрибнули кудись стрімголов. Але ж коли ви входили до зали, імовірно, у ваших думках нічого такого не було?

      – Мені таке навіть не примарилося б.

      – Саме так. Мені також не примарилося б. А тепер ми з вами загрузли в цій історії по самісінькі вуха. Я всього три тижні тому повернувся з Уганди, встиг орендувати котедж у Шотландії, угіддя й усіляке інше. Отакої! Ваші плани, мабуть, також зруйновані?

      – Та ні, таке вже маю ремесло: адже я журналіст, працюю в «Дейлі ґазетт».

      – Так, звісно. Ви ж казали про це. До речі, тут є одна справа… Ви не відмовитесь допомогти?

      – Із задоволенням.

      – Але справа ризикована… Як ви на це?

      – А в чому ризик?

      – Я заведу вас до Беллінґера, ось у чому ризик. Ви про нього чули?

      – Ні.

      – Та що ви, юначе, на якому світі живете? Сер Джон Беллінґер – наш найкращий жокей. На рівній доріжці я ще можу з ним позмагатися, але в перегонах з перешкодами він мене відразу ж заткне за пояс. Так от, ні для кого не таємниця, що як тільки у Беллінґера закінчується тренування, він починає пиячити. Це він називає «вирівнювати лінію». У вівторок він допився до білої гарячки і з того часу бешкетує. Його кімната якраз над моєю. Лікарі кажуть: якщо бідолаху не погодувати хоча б насилу, то йому гаплик. Слуги цього джентльмена оголосили страйк, бо він лежить у ліжку із зарядженим револьвером і погрожує всадити всі шість куль у першого, хто до нього припреться. Маю сказати, що Джон загалом нелюб’язний і до того