Країна імли. Артур Конан Дойл

разу, перед школою в Танбріджі, нам довелося зупинитися, щоб очистити путівці від безлічі тіл, що захарастили їх. Деякі особливо характерні картини в довгій панорамі смерті на вулицях Сассексу та Кенту закарбувалися в моїй пам’яті з надзвичайною чіткістю. Одна з них – великий, чудовий автомобіль, що стояв перед готелем у Саузборо. Ті, хто сидів у ньому, як можна було припустити, поверталися з відпочинкової поїздки до Брайтона чи Істборна. Це були три елегантні леді, всі троє – молоді та вродливі. Одна з них тримала на колінах пекінеса. Їхніми супутниками були – один дещо потертий на вигляд літній чолов’яга і молодий аристократ, у котрого досі стирчав у оці монокль, а між пальцями затягнутої в рукавичку руки був затиснутий недопалок сигари. Смерть наступила миттєво, і вони завмерли в своїх природних позах, за винятком літнього пана, котрий в останню мить задухи зірвав із себе комір, аби легше було дихати, всі вони були дуже схожі на поснулих. Перед автомобілем, біля підніжки, сидів скорчений офіціант, тримаючи в руках тацю з кількома розбитими склянками. З іншого боку лежали двоє обірванців – чоловік і жінка. У чоловіка ще була протягнута за милостинею довга, кістлява рука. Одна коротка мить знищила всі соціальні відмінності, перетворивши аристократа, жебрака та песика в однакову мляву масу протоплазми, що розкладається.

      Не можу забути ще одну приголомшливу картину, що постала перед нами за кілька миль від Севеноуксі, вже ближче до Лондона. Там ліворуч розкинувся гарненький монастир на високому, порослому травою схилі. На початку катастрофи на цьому схилі зібрався великий натовп школярів, і всі вони були захоплені зненацька. Перед ними лежала ціла гора монахинь, а трохи вище, звернена до них, самотня жіноча постать, ймовірно, мати-настоятелька. На відміну від веселої компанії, вони, здавалося, передбачали близьку небезпеку й усі зібралися докупи, щоб гідно зустріти невідворотне. Виховательки й учениці зійшлися для підсумкового спільного уроку.

      Моє нутро досі насичене жахіттями, які ми бачили в дорозі, й я марно шукаю слів, аби хоча б приблизно передати наші відчуття та переживання. Найкраще буде обмежитися простим звітом. Навіть Саммерлі і Челленджер були цілком пригнічені. Ми чули за своїми спинами лише тихе схлипування пані Челленджер. Лорд Джон був занадто поглинутий важким завданням долати всі перешкоди на шляху автомобіля, щоб мати час і настрій балакати зі мною. Лише одну фразу він повторював собі під ніс весь час, яка неприємно лоскотала мої нерви, і врешті-решт мало не кинула мене в істерику, позаяк підсумовувала весь жах цього дня останнього суду:

      – Гарно зроблено, щоб йому…

      Це він повторював перед кожною новою картиною жаху та руйнації.

      – Гарно зроблено, щоб йому… – вигукнув він у ту мить, коли ми вже спускалися з Розерфілдського пагорба.

      – Гарно зроблено, щоб йому… – не переставав вигукувати, коли ми проїжджали пустелею смерті головною вулицею Льюїшему і старою