На стрімчаках божевілля. Говард Филлипс Лавкрафт

з роками руйнувалася і занепадала з небаченою швидкістю. До 1780 року там ще залишалися кам’яні та цегляні будівлі, а до 1800-го навіть вони перетворилися на купу руїн. Ніхто не насмілювався пробиратися через розлогий чагарник на березі річки, де могли ховатися потаємні двері. Ніхто не намагався уявити собі обставини, за яких лише смерть врятувала Джозефа Карвена від жахів, викликаних ним самим.

      І лише огрядний капітан Віппл час від часу бурмотів собі під ніс (як стверджували люди, котрі мали хороший слух) не зовсім зрозумілі слова:

      «Хай йому грець… якщо вже волаєш – то хоч не смійся… Цей клятий мерзотник наостанок приховав найгірше… Слово честі, треба було спочатку спалити його будинок».

      ІІІ. Пошуки та виклики

      1

      Як ми вже розповідали, Чарльз Вард лише 1918 року дізнався, що Джозеф Карвен – один із його пращурів. Не варто дивуватися тому, що він одразу ж виявив жваву цікавість до всього, що стосувалося цього таємничого чоловіка, кожна забута подробиця життя котрого стала для Чарльза надзвичайно важливою (бо в ньому самому текла кров Джозефа Карвена). Та й будь-який фахівець із генеалогії, наділений бурхливою уявою та вірний своїй науці, не забув би в такому випадку почати систематичну збірку даних про Карвена.

      Свої перші знахідки він не намагався тримати в таємниці. Тому доктор Ліман навіть вагався: чи вважати початком безумства молодика мить, коли той дізнався про свої родинні зв’язки з Карвеном, чи віднести його до 1919-го. Він про все розповідав батькам, хоча мати була невдоволена звісткою, що серед її предків є така особа, як Карвен, та й працівники багатьох музеїв і бібліотек, які юнак відвідував, також. Звертаючись до власників приватних архівів із проханням ознайомити його з наявними в них нотатками, шукач не приховував своєї мети, поділяючи їхнє дещо глузливе та скептичне ставлення до авторів старих щоденників і листів. Вард часто виявляв щирий інтерес до того, що ж насправді сталося півтора століття тому на тій потуксетській фермі, місце розташування якої він марно намагався встановити, і ким власне був Джозеф Карвен.

      Отримавши в своє розпорядження щоденник Сміта та його архів і виявивши листа від Джедедії Орна, він вирішив поїхати до Салема, щоби з’ясувати, як Карвен провів молодість і з ким там контактував (що він і зробив під час великодніх канікул 1919 року). В Інституті Ессекса, з яким був добре знайомий за минулих візитів до цього чарівного романтичного старого міста з напіврозваленими англійськими фронтонами та загостреними дахами, що тіснилися один до одного. Там Чарльза дуже люб’язно прийняли та продемонстрували купу даних про предмет його дослідження. Чоловік дізнався, що його далекий пращур народився в Са-лем-Вілліджі (який нині називають Денвером), за сім миль від міста, 18 лютого (за старим стилем) 1662-го або 1663 року. Що він утік із дому, коли мав п’ятнадцять літ, став моряком і повернувся додому лише через дев’ять років, набувши мову, одяг і манери англійського джентльмена, й осів у Салемі. У ті часи він майже