Тінь над Інсмутом. Говард Филлипс Лавкрафт

облямовуючи дорогу обабіч, і своїм виглядом більшою мірою, ніж усе те, що ми бачили досі, нагадували саме міські будівлі. Переді мною відкрилася типова вулична панорама, і де-не-де я міг розрізнити ті місця, де колись пролягали вимощені бруківкою й облямовані цегляними бровками тротуари. Всі ці будинки, як мені здалося, були цілком безлюдні, а в ряді місць між ними зяяли величезні отвори, і лише за залишками напіврозвалених коминів і стін льохів можна було припустити, що колись там також стояли будинки. І над усім цим зависав всепроникний, задушливий запах риби, нудотнішого та гидкішого за який мені ще не доводилося зустрічати жодного разу в житті.

      Незабаром почали з’являтися перші перехрестя: одні відгалужувалися ліворуч і вели в бік моря – до царства небрукованих брудних вуличок і геть розвалених будинків; інші ж туди, де ще відчувалася присутність колишньої міської заможності. Я, як і раніше, не зустрічав на вулицях місцевих мешканців, хоча подекуди вже траплялися ознаки явної заселеності: то там, то тут миготіли фіранки на вікнах, траплялася поодинока машина, припаркована біля краю тротуару. Самі ж тротуари тут перебували в помітно кращому стані, і хоча більшість будинків становили достатньо старі споруди – дерев’яні та цегляні конструкції початку ХІХ століття, вони все ж справляли враження по-справжньому житлових будинків. У мені несподівано спалахнув вогонь справжнього аматора антикваріату, і тому незабаром, з усе наростаючим зацікавленням, я вдивлявся в багату оздобу цього старовинного міста, яке поринуло в повний занепад, і майже забув про огидний сморід і про свою відразу до цього зловісного місця.

      Однак, перш ніж досягти пункту свого призначення, я все ж був змушений відчути ще дещо неприємне і навіть трохи болісне. Автобус в’їхав на якусь подобу міської площі, на протилежних краях якої стояло по церкві, а в самому центрі розмістилися забрьохані залишки того, що в минулому, вочевидь, мало бути клумбою. Повернувши голову праворуч у бік перехрестя неподалік, я побачив масивну та громіздку будівлю з колонами. Її колись білий тиньк тепер набув землисто-сірої барви і добряче облупився, а вивіска, що висіла на фронтоні, виконана золотим по чорному, здавалася настільки полинялою та вигорілою, що я з великими труднощами розібрав написані на ній слова: «Езотеричний орден Даґона». Так ось де раніше базувалася масонська ложа! А тепер, вочевидь, облаштувала собі лігво секта шанувальників поганських культів… Поки я вчитувався в напівстерті літери напису, мою увагу раптом відволік хрипкий дзенькіт явно тріснутого дзвона, що висів на протилежному боці вулиці, і я відразу ж повернув голову і визирнув у вікно автобуса.

      Звук лунав від вельми присадкуватої кам’яної церкви, зовнішній вигляд якої явно вказував на те, що збудована вона була набагато пізніше, ніж будинки, що її оточували. Причому творці храму, либонь, вирішили вдатися до незграбної спроби наслідувати традиції ґотики і тому спорудили непропорційно високий перший поверх