Тричі не вмирати. Спадок. Олег Говда

гість. – Погодьтеся: вдень у кожного свої справи, можна і не застати вдома. А ось вночі… Вночі всі по хатах сидять. Я проходив неподалік, побачив світло у вікні, – ось і подумав: ми вранці відпливаємо. То нащо надранок турбувати, якщо можна зараз заглянути? Все одно ж тобі не спиться?

      – Ну, зайшов вже, чого тепер пояснювати… – знизав плечима Тарас. – Проходь. Сідай. Справа важлива? Кажи. Я слухаю. Швидше поговоримо – швидше спати ляжу. Втомився…

      – Важлива, – кивнув ротмістр, важко сідаючи на ослін, що наче хотів вислизнути з-під непроханого гостя, немов норовистий кінь. – Та не до тебе, хлопче. Аглаю Луківну побачити у мене велика потреба.

      – Бабусю? – дещо сторопівши, повторив Куниця. – Так вона ж у церкві.

      – На всеношній, чи що? – не менше за нього здивувався ротмістр. – А яке завтра свято? Я щось ні за римським, ні за візантійським звичаєм, нічого важливого, на другий день після Івана Купали, не пригадую.

      – Свято? – перепитав Тарас. – Чому свято? Раніше Петра і Павла ніяких святих не поминають…

      – Ото ж бо. І що вона так пізно в храмі робить?

      – Лежить…

      Тепер прийшла черга дивуватися гостю. Ротмістр, зовсім забувши про набиту ґулю, щосили потер лоб. Скривився, видав болісний стогін, але хутко опанував себе і не став відволікатися на дурниці.

      – Стривай, хлопче… Давай почнемо все спочатку. Це хата Тимофія Куниці?

      – Так звали мого батька. – кивнув Тарас. – А ось свого імені пан ротмістр досі не сказав.

      – Браницький. Анджей… – буркнув знехотя той. – Але це не має значення. Я не знайомитися прийшов. Не мороч голову… Значить, тут проживає і знахарка Аглая Луківна?

      – Ні…

      – Як ні?! Чому ні?! Що ти мені голову морочиш, щеня замурзане?! – скрикнув спересердя ротмістр, втрачаючи рештки терпіння.

      – А вам не здається, пане, що ображати господаря в його хаті не личить шляхтичу? – повільно, майже по буквах, вимовив Куниця. – Я ж і сатисфакції зажадати можу!

      – Гаразд, гаразд… – примирливо буркнув Браницький. – Обійдемося без старої. Поговоримо як чоловіки. Віддайте те, що не вам належить, і розійдемося миром…

      Від обурення Куниця навіть підвівся.

      – Це ти, пане Браницький, на що зараз натякаєш? Що мій батько або я – підлі злодюги?

      – Злодюги? Чому злодюги? – здивовано перепитав той. – Хіба я хоч словом обмовився про крадіжку? Ні… То випадковість. Через непорозуміння і збіг обставин цінна річ потрапила до рук Тимофія. Але вам вона зовсім ні до чого. Просто зберігаєте, як пам’ять. А…

      – «Непорозуміння», «річ»… Не напускай туману, пане ротмістр! Чи сам не знаєш, що шукаєш? – примружився Куниця. – Говори навпростець: що то за річ? Хоч я і певен, що немає в нашій хаті нічого чужого, присягаю що віддам. Ну?

      Тарас зачекав трохи, але гість насуплено мовчав.

      – От і вся розмова, пане. Господар не став би мимрити і крутити сонцем, а відразу сказав – що саме шукає. Ти ж, схоже, до всього цього, як п’яте колесо