Пригоди француза в Україні. Катерина Кулик

як казала мама, літо цього року видалося занадто холодне. Я не можу дозволити собі вдягати ситцеву сукню, тому з сумом складаю її до рюкзака і натомість вбираюся у теплу толстовочку і джинси. Завтра перекладатиму в спідниці, а сьогодні краще не мерзнути.

      На вокзалі на мене чекає дід Василь. У діда білі закручені вуса, він займається у селі Малі Крушлинці Вінницької області розведенням кіз. До Франції дід їде спілкуватися з партнерами-фермерами, бо на якісних козах, виявляється, в наш час можна добре заробити. Дід – зовсім не старий дядько, а цікавий магічний співрозмовник.

      Довга дорога в Бориспіль з Вінниці – три години потягом, а потім ще маршруткою. У вагоні постійно відпадає вікно – зламалося, не зачиняється. Тьотя, яка сидить перед вікном, покликала провідника. Той чухав потилицю, а потім прийшов зі скотчем та ножицями – тримає вікно плечем і добренько приліплює його скотчем до стіни, щоб трималося. Я чи то з жахом чи з подивом за цим спостерігаю, трохи гублюся і переводжу погляд на затертий килим, коли провідник помічає, як я на нього дивлюся. На превелике диво, вікно приклеїлося і на тьотю вже не дує.

      Півгодиною пізніше провідник проходить по вагону і пропонує всім «чай-кофе-маккофе», я з радістю чаюю і хрумкаю вафлі «Артек», поки мій дід Василь дрімає у кріслі поруч. Аж тут позаду чується тихенький хрускіт і БУМ! – скотч відклеївся, а вікно відпало. Ззаду мене піднімається грузний мужик і підходить до вікна з пустою пластиковою пляшкою. Він припирає вікно і засовує між карнізом та вікном пусту пляшку, яка підтримує таким чином вікно і воно вже не відпадає.

      За цей час я розглядаю мапу і знаходжу в Карибському морі малесенький острів Сен-Мартен. Уявляю собі, який він красивий та білопісочний, уявляю себе в купальнику на тому білому піску і провалююсь в сон. І сниться мені Сен-Мартен, подібний до реклами кокосової шоколадки, і ходять по ньому босими ногами засмаглі креолки, і одна з них підштовхує мене за ліктя і подає мені кокос з бамбуковою трубочкою. «Женщина, ми вже в Києві, пора виходити». Товстенька тітонька штовхає мене під лікоть і я прокидаюся від креольського сну. Не така вона ніжна, як моя намріяна креолка.

      Прибуття до аеропорту трапилося непомітно – увесь час я їла черешні з пакета і дивилася на телефоні фоточки з Сен-Мартену. Тепер у мене з’явилась нова мрія – поїхати туди на Новий рік.

      Небо у Борисполі хмуриться-хмуриться і стає пурпурово-синім. Мені це не подобається, але ми все одно реєструємось на виліт, проходимо сканування ручної поклажі, під час якого у діда забирають півлітрову банку з козячим молоком і кавалок сиру. Нічого, – каже дід, – то я на дорогу взяв, а в багажі у мене теж є, французьким партнерам везу український козячий сир.

      Коли ми виходимо до місця посадки, з неба починає лити дощ як із відра, а потім сипатися град. Град спочатку маленький, потім стає розміром з подушечки пальців, а потім майже як м’ячик для пінг-понгу. «Град – це дуже швидкоплинне явище, – заспокоює мене стюардеса, – він швидесенько пройде і ми зможемо летіти».

      Град