Пригоди француза в Україні. Катерина Кулик

інстаграми не витягують з неї енергії.

      В будь-якому випадку починати з чогось потрібно, і ми вирішуємо завтра шукати мужика біля оперного, а після того постити фоторобот Злати у мене на фейсбуці з проханням усіх знайомих поділитися і допомогти знайти дівчину. Мене ж не полишить цей закоханий і житиме тут, аж поки його не депортують. Добре, якщо просто депортують, а якщо перед цим поб’ють чи, не дай боже, покалічать. А якщо ця Злата виявиться донькою якогось важного чєловєка, і тоді Франсуа відпиздять і депортують без права виїзду?

      Мої думки потекли рідким маслом по гарячому хлібу, аж поки я не схопилась зупинити їх. Треба чистити зуби і лягати спати. Якщо не почищу, то, може, Пушкін і не буде мене сьогодні засуджувати, бо він у Вінниці, але спати мені в одній кімнаті з двома хлопцями, і незручно, якщо я буду пахнути несвіжо. На цьому вичищую добре зубоньки пастою з корицею і дістаю з холодильника пакет сметани.

      – Франсуа, маю тебе попросити про послугу. Я сиділа сьогодні на пляжі разом з бабусями, які засовують труси собі в попу, щоб краще засмагати, і повторила за ними. Тільки забула, що попа в мене білісінька, і спалила її ненароком. Можеш мені попу сметаною помазати?

      – Чим? – Тепер час Франсуа вилуплювати очі і обвалювати челюсть.

      – Українці так роблять – якщо спалила шкіру на сонці, треба на ніч помазати сметаною, і опік трохи зійде.

      – Це згідно з якими науковими дослідженнями? – недовірливо запитує хлопець.

      – Які дослідження, це життєва мудрість! – гиркаю я, засовую йому в руку пакет зі сметаною і розвертаюсь до нього попою в трусиках танга. Француз глибоко зітхає і обмазує мій підсмажений задок білосніжною магазинною сметаною. Скільки всього йому ще треба навчитися…

      А тобі доводилось потрапляти в безглузді ситуації в інших культурах?

* * *

      Наступного ранку я пропоную Франсуа скупатися в морі, а потім вже йти до дядька малювати фоторобот – все одно місцеві вуличні артисти не виходять на роботу о восьмій ранку.

      Туристи в Одесі хоч і кажуть, що приїхали до моря, але в основному проводять час у нічних клубах, напиваються як свині, ковбасяться до останнього, а вранці довго відсипаються і їдять не сніданок і не обід, а сніданокобід, запиваючи його розсолом від квашених огірків, якщо Бог дав. Тому о восьмій ранку мужику біля Опери точно нема кого малювати, дай йому боже сили.

      Ми йдемо купатися у морі, холодному і ранковому, як роса. Плескаємось у брудних одеських хвилях, я тішуся, як маленька дитина. Море солоне, як фізрозчин, і кататися на його хвилях так приємно, як в утробі матері. Ритми всесвіту пронизують мене з голови до п’ят і я кайфую від морозного холоду. Холод, звичайно, не морозний, просто я після туніського моря зовсім не звикла до нашого суворого Чорного. От і мерзну, як вовчий хвіст в тій казці.

      Покатались на хвилях – повалялись на золотому піску, вигнав нас з того піску мужик, що розставляв шезлонги, і тепер доводиться знаходити нове заняття перед тим, як іти до опери.

      – Пішли спробуєм вареники, Франсуа! – кажу