Пригоди француза в Україні. Катерина Кулик

сь, що так, наступного року має стати краще. Спостерігаю з вікна вареничної, як працьовитий бомж тягне за собою кравчучку зі сміттям, діловито збирає щось на вокзальній площі і зникає у тумані мряки. Мені холодно, мені лячно, мені сумно. Тіло зігріває несмачний алкоголь, я випила.

      Такі панічні припадки трапляються зі мною щоразу після повернення додому. Я очікую тут м’які поля жовто-лимонної кукурудзи, білих капустяних метеликів і пухнасті обійми мами, такі як солодка вата. Натомість я постійно потрапляю на якісь вокзали, де працьовиті бомжі створюють ілюзію зайнятості і старі бабусі з кравчучками просять пожертвувати на котів та собак.

      Я знаю, коли початковий екзистенційний шок мине, я почну відчувати заховану в серці любов до дивакуватих насуплених людей, до київських вулиць, до водіїв маршруток і хамовитих продавщиць квитків у касах вокзалу. Ви вже зовсім майже в минулому, хамовиті продавщиці, ми вже всі купуємо квитки онлайн, а вам скоро на пенсію – в’язати шкарпетки, заварювати ромашковий чай і перекваліфіковуватись в консьержок (le concierge).

      Хижо наколюю останній вареник з вишнями на виделку, смачно пережовую його і йду геть з вареничної «Катюша». Тепер мені байдуже, що навколо усі намагаються зав’язати мені на руку жовто-блакитну стрічку за десять гривень і продати несвіжий «Київський торт». Я йду як зомбі на голоси мужніх жінок з бізнесу нерухомості з табличками в руках. Вони стоять перед центральним входом вокзалу і повторюють свою робочу мантру, крокуючи туди-сюди: «Квартира-квартира, квартира-комната».

      Я винаймаю квартиру-комнату у тьоті Люби, десь на вулиці Урицького, куди ми йдемо швидко і пішки, і провалююсь у варенично-коньячний міцний київський денний сон.

* * *

      Будденність, як буддизм – тече своєю річкою, і я в неї не вписуюсь. Друзі працюють на роботах, гуляють з дітьми, вирішують проблеми, платять за воду, електрику та газ. А я втратила роботу і вештаюсь Києвом.

      У Тунісі я працювала перекладачем французької у великій та нудній компанії. Ми завжди запізнювались на роботу, потім до півдня пили каву, а далі вже й обід. Нічого не робили, бо роботи було не так і багато, перемивали кісточки начальству, а я нудилася, читала журнал «Економіст» і дивилася «TED Тalks».

      Робота була не дуже, але жити в Тунісі мені подобалось – там яскраві африканські ринки приваблювали туристів, там стиралася межа між реальністю та казкою, коли вечірні зорі виходили над містом. Там у готельних басейнах і біля моря можна було слухати шурхіт природи – дихання землі. Вдих – і хвиля потекла на тебе, розширилась, видих – хвилю засмоктує в себе море – земля звузилась.

      Так би і жила в Тунісі, але начальник одного дня притиснувся до мене в ліфті і почав бажати сексу. Я ляснула його по щоці, а назавтра мене звільнили. І не така вже я сексуальна, щоб мене звільняти, хоча груди в мене, звичайно, великі. Я думала подати на нього в суд за sexual harassment, а потім плюнула на ту нудну роботу, і поїхала додому їсти черешні на зароблені у французів гроші.

      Жінки, якщо об вас хтось треться в ліфті, ніколи не придумуйте, що вам здалося. Бийте нахабу підбором в яйця і заявляйте про це на весь світ. Ми народилися жінками, щоб квітнути і сяяти, і жодні нахаби не мають права тертися об нас, навіть якби ми й голі ходили.

      Київ після сну в квартирі-комнаті трохи хижий, колеться холодним вітром і насупився – скоро з-за холодно-пурпурових хмар стемніє, вечір накриє своєю ковдрою Київ і ввімкнуться ліхтарі.

      Коли ввімкнуться ліхтарі, страшний соцреалістичний будинок навпроти Опери провалиться у темряву і буде видно лише красиву будівлю Опери. Я сиджу в кафе під соцреалістичним будинком, п’ю гарячий чай «полуниця з вершками» і дивлюся на красиву будівлю навпроти. Мені хочеться сьогодні танцювати балет. Хочеться пити солодке одеське шампанське, щоб, наче зорі, бульбашки тріскалися у роті, і танцювати.

      Чай випитий і час іти далі – до магічного кота біля Золотих воріт. Завжди, коли гуляю біля кота, тру йому лапи і загадую бажання. Щоразу бажання збуваються. Минулого року я хотіла ролики – і тепер маю з чим дуркувати, а позаминулого – побачити Цирк дю Солей (Cirque du Soleil) – і вони приїхали. Колись я загадала мати гойдалку вдома – і батьки купили великий білий сидячий гамак. Сьогодні хочеться потерти коту лапи, щоб, може, знайти нову роботу.

      Безробітньою бути влітку не так і страшно, малина дешева, помідори сяють сонцем – ходи вулицями, роби салати і тішся. Може й не треба мені ніякої роботи? Дивлюсь на кота задумливо, потім тру йому лапи і загадую пригод.

      Пригод мені, літніх, мохітових, вкритих пухом кульбаб і тополь, натхенних свіжим карпатським повітрям, заїдених гречаним медом і просвічених крізь домашні штори ясним сонцем. Мені, котику, пригод, будь ласка, а робота зачекає. Я хочу покататися на повітряній кулі, я хочу закохатися, хочу піти в гори з наметами, їсти чорниці і дивитися на зорі.

      Що такого ще можна літнього загадати? Зливи і гради, свіже парне молоко, яскраві хустки і легенькі сукні. Сукні, які навіть під дощем в листопаді хочеться носити, ситцеві, віскозні і лляні, в яких би оце крутитися і не зупинятися, і танцювати балет, чи принаймні сальсу. Назагадувала коту бажань і побрела в «Ярославну» –