Зверобій. Джеймс Фенимор Купер

2

      Непосида безпомилково відшукав стежку, і тепер обидва подорожні впевнено простували вперед. Іти їм залишалося недовго.

      У лісі панував напівморок, проте обидва легко ступали сухим і твердим, не захаращеним вітроломом, ґрунтом. Пройшовши близько милі, Марч зробив знак зупинитись і почав уважно роззиратись, іноді затримуючи погляд на стовбурах повалених дерев.

      – Здається, те саме місце, – нарешті мовив він. – Три сосни, біла береза з поламаною верхівкою… Проте не видно ні скелі, ні тих гілок, що я…

      – Зламані гілки – негодяща прикмета для позначення стежки, – перебив Непосиду мисливець, – вони рідко ламаються самі, тож викликають підозру. Індіанці довіряють їм тільки за мирних часів та на второваних стежках. А дерева скрізь ростуть не поодиноко.

      – Твоя правда, Звіробою, але треба враховувати їхнє розташування. Дивись: ось дуб і поряд із ним гемлок. Я чудово запам’ятав цю парочку.

      – Поглянь – неподалік іще один дуб поруч із гемлоком. Тут таких парочок повно. Усі ці дерева в лісі не дивина, і, боюся, Непосидо, тобі легше спіймати бобра чи вполювати ведмедя, ніж бути провідником у такій місцевості… Стоп! Ось, здається, справжня прикмета. Придивись уважніше… Бачиш дивної форми молоде деревце? Засипана снігом рослина полягла під його вагою і ніколи не змогла б самостійно знову випростатись і зміцніти. Їй допомогла людська рука.

      – Це ж моя рука! – вигукнув Непосида. – Чітко пам’ятаю: якось я, сам не знаю нащо, допоміг цьому молодому деревцю… Ну, Звіробою, визнаю, у тебе справді гострий зір.

      – Порівняно з тим, на що здатні мої індіанськи брати, це дитячі забавки. До досконалості мені ще дуже далеко, – зніяковів від похвали мисливець. – Узяти хоча б Таменунда. Щоправда, тепер він уже старий, і небагато хто пам’ятає, яким він був у розквіті сил, проте ніщо ніколи не могло сховатися від його погляду, гострого, як собачий нюх. Або Ункас, батько Чингачгука, вождь могікан…

      – Та годі тобі, хлопче, – посміхнувся Марч. – Нині безліч волоцюг-червоношкірих швендяє лісами, і твій Чингачгук, про якого ти весь час торочиш, просто один із них. Не надто я вірю в їхню мисливську майстерність.

      – Чингачгук – найкращий серед волоцюг-червоношкірих, як ти їх називаєш. Якби він зміг повернути свої законні права, то став би великим вождем. Тепер це лише хоробрий і справедливий делавар. Усі поважають його, та все-таки він нащадок вимерлого роду, представник майже зниклого племені. Чекай! – Звіробій зупинився. – Дивись! Ось місце, яке ми шукаємо.

      Мисливець указав на стовбур величезної липи, що вже віджила свій вік і впала від власної ваги. Стовбур лежав, простягшись на землі майже на сотню футів, і за деякими ознаками пильний погляд Звіробоя одразу розпізнав у ньому саме те дерево, яке розшукував Гаррі Марч.

      – Чудово! Ти правильно вгадав! – зрадів Непосида. – Усе, здається, ціле-цілісіньке, ніби зберігалося в бабиній скрині. Допоможи, приятелю, і вже за півгодини ми будемо на воді.

      Удвох