Хранителі. Дин Кунц

що ти говориш, і не може тобі відповісти».

      Ретривер покірно занурився у воду. Йому там подобалося. Наказавши псу вилізти з ванни і змивши шампунь, Трейвіс ще з годину розчісував його мокру шерсть. Він витягував колючки і травинки, що їх не вдалося змити, розплутував ковтюхи. Псу це не набридало, і перед шостою годиною його було годі впізнати.

      Після причісування ретривер погарнішав. Його шерсть була здебільшого помірно золотистого кольору зі світлішими підпалинами на тильній стороні лап, животі й під хвостом, підшерстя – густим і м’яким, що добре зберігало тепло і відштовхувало воду, сама шерсть також була м’якою, але не такою густою, і в деяких місцях довше волосся кучерявилося. Хвіст ледь закручувався вгору, і через це ретривер виглядав щасливим і жвавим, і це враження ще більше посилювалося через постійне метляння ним.

      Засохла кров за вухом була з невеликої подряпини, яка вже гоїлася. Кров на лапах з’явилася не від серйозної рани, а через те, що пес бігав кам’янистою поверхнею. Трейвіс просто полив тріщини розчином борної кислоти – легким антисептиком. Він був упевнений, що ретриверу лише день-два буде трохи незручно – або взагалі нормально, оскільки він не кульгав, – а через кілька днів усе владнається.

      Тепер ретривер виглядав чудово, а Трейвіс натомість був мокрим, спітнілим і пропахлим собачим шампунем. Йому хотілося чимшвидше взяти душ і перевдягтися. Крім того, не завадило б і перекусити.

      Залишалося лише одягти на пса ошийник. Проте коли він хотів зробити це, ретривер тихо загарчав і відступив подалі від Трейвіса.

      – Воу, воу! Це всього лише ошийник, хлопче.

      Пес дивився на круглий червоний шкіряний ошийник, що його Трейвіс тримав у руці, і продовжував гарчати.

      – Погані спогади з ошийником?

      Пес припинив гарчати, але й не підходив.

      – З тобою погано поводилися? – запитав Трейвіс. – Напевно, так. Можливо, тебе душили ошийником, затягуючи його, або садовили на короткий ланцюг, еге ж?

      Ретривер гавкнув і потрюхикав терасою до найдальшого кутка, вряди-годи позираючи на ошийник.

      – Ти довіряєш мені? – запитав Трейвіс, сумирно стоячи на колінах.

      Пес перевів погляд з ошийника на Трейвіса.

      – Я не ображатиму тебе, – серйозно промовив Трейвіс. Він не почувався дурнем через те, що так безпосередньо і відверто говорить із псом. – Ти ж бо мав би це знати. Я маю на увазі, що ти добре відчуваєш такі речі, еге ж? Покладайся на свої інстинкти, хлопче, і довірся мені.

      Пес повернувся з дальної частини тераси і став так, щоб Трейвіс не міг до нього дотягнутися. Він знову поглянув на ошийник, а потім витріщився на Трейвіса неприродньо уважним поглядом. Як і до цього, Трейвіс знову відчув якийсь незримий зв’язок із цим псом. Відчуття цього було навдивовижу очевидним і водночас – страхітним, оскільки його неможливо було передати словами.

      Він сказав:

      – Послухай, іноді мені доведеться водити тебе на повідку, а його ж чіпляють до ошийника, правда? Ось чому я хочу, щоб ти дав одягнути його на себе. В такому разі я зможу ходити із тобою повсюди, а крім того, він ще й відганяє бліх. Проте