Хто боїться смерті. Ннеди Окорафор

мене й показував це, шкірячись з огидою щоразу, коли мене бачив, ніби я була хворою дикою твариною.

      – Не зважай на Джі, – порадив коваль. – З металом він справляється добре, але уяви йому не вистачає. Прости йому. Він примітивний.

      – А ви вважаєте, що в мене лихий вигляд? – спитала я.

      – Ти прекрасна, – всміхнувся він у відповідь. – Те, як дитину було зачато, – не її провина і не її тягар.

      Я не знала, що означає слово «зачато», а питати не стала. Він назвав мене прекрасною, і я не хотіла, щоб він узяв свої слова назад. На щастя, Джі зазвичай приходив пізно, коли ставало прохолодніше.

      Невдовзі я почала розповідати ковалеві про своє життя в пустелі. Я була надто юна, щоби знати, що маю тримати такі дражливі відомості при собі. Я не розуміла, що моє минуле, саме моє існування – дражлива тема. Він, своєю чергою, розповів мені дещо про метал – скажімо, який метал легко піддається теплу, а який – ні.

      – Якою була ваша дружина? – якось запитала я. Насправді це я просто патякала, аби не мовчки. Мене більше цікавив невеликий стосик хліба, який він мені купив.

      – Нджері. Вона була чорношкіра, – сказав він і обхопив одне стегно обома великими руками. – А ще мала дуже сильні ноги. Вона була наїзницею, брала участь у перегонах на верблюдах.

      Я проковтнула хліб, який жувала.

      – Справді? – вигукнула я.

      – Казали, що вона тримається на верблюдах завдяки ногам, але я знав правду. Вона також мала певний дар.

      – Який дар? – запитала я, нахилившись уперед. – Вона вміла проходити крізь стіни? Літати? Їсти скло? Обертатися на жука?

      Коваль засміявся.

      – Ти дуже багато читаєш, – сказав він.

      – Я двічі прочитала Велику Книгу! – похвалилася я.

      – Це вражає, – промовив він. – Що ж, моя Нджері вміла розмовляти з верблюдами. Розмовляти з верблюдами – це чоловіча робота, тож вона обрала замість цього перегони на верблюдах. І Нджері не просто змагалася в перегонах. Вона в них перемагала. Ми познайомилися підлітками. Одружилися, коли нам було по двадцять.

      – Який у неї був голос? – запитала я.

      – О, її голос був бентежний і прекрасний, – сказав він.

      Тут я спантеличено насупилася.

      – Вона була дуже гучна, – пояснив він і взяв шматочок мого хліба. – Вона дуже багато сміялася, коли раділа, і дуже багато кричала, коли дратувалася. Розумієш?

      Я кивнула.

      – Якийсь час ми були щасливі, – сказав він і зупинився.

      Я стала чекати, коли він продовжить. Знала, що зараз буде найгірше. Коли ж він просто витріщився на свій шматочок хліба, я сказала:

      – Ну? Що було далі? Вона вас образила?

      Він реготнув, і я зраділа, хоч і питала всерйоз.

      – Ні, ні, – відповів він. – У день найшвидших перегонів у її житті сталося дещо жахливе. Це треба було бачити, Оньєсонву. Це був фінал перегонів на честь свята дощу. Вона вже перемагала в цих перегонах, але того дня збиралася побити світовий рекорд швидкості на дистанції в півмилі.

      Він зупинився.

      – Я був на фінішній прямій. Ми всі там були. Земля ще лишалася слизькою