Хто боїться смерті. Ннеди Окорафор

померти, щоб виконати своє призначення. У своїй страхітливо реалістичній історії Окорафор розглядає цілу низку зол (найбільше уваги одержують гендерна та расова нерівність, а також жіноче обрізання та бездіяльність під час зіткнення з руйнівними традиціями) та створює з цих розрізнених понять фантастичну, магічну суміш грандіозної оповіді.

      Publishers Weekly (обрана рецензія)

      «Хто боїться смерті» не схожа ні на що з того, що читав цей рецензент. Оньєсонву – незабутня героїня з потужною, захопливою, сумною та неймовірною історією. Темп і ритм її голосу в оповіді затягує читача й не відпускає. Окорафор – майстерна оповідачка, що створює з нещодавньої історії, фантазії, традицій, новітньої техніки та культури дещо чудове й нове, чого не варто пропускати.

      RT Book Reviews (обране, золота медаль)

      Може, фантастична творчість Окорафор і зазнала сильного впливу Октавії Батлер, але завдяки стилю письма та похмурому підходу до тематики її можна порівняти з майстром жахів Стівеном Кінгом.

      Lansing City Pulse

      Книжки [Окорафор] свіжі, оригінальні та продумані. Нам потрібно більше таких авторів.

      Патрік Ротфусс, автор «Страху мудреця», бестселера № 1 за версією The New York Times

      [«Хто боїться смерті»] – нетрадиційний фентезійний роман… Правдоподібні, складні небілі персонажі й неупереджений погляд на Африку, повну техніки, містицизму, зіткнень культур та істинної любові.

      Ebony

      Письменниця Ннеді Окорафор створює розкішну та цікаву історію, насичену драматичною і трагічною іронією та абсолютно непередбачувану… Читачам, які зазвичай не читають фантастики, не слід боятися футуристичності цієї книжки… Окорафор показує, що від минулого нікуди не подітися… «Хто боїться смерті» – це постапокаліптична притча, яка наочно показує, що невігластво, бездіяльність і упередженість можуть убивати, а правда та знання – то ключі до життя.

      New York Journal of Books

      Лауреат Всесвітньої премії фентезі 2011 року за найкращий роман

      Лауреат премії Carl Brandon Kindred Award 2010 року

      Лауреат премії RT Reviewer’s Choice у номінації «Найкраща книжка (наукова фантастика)» 2010 року

      Фіналіст премії журналу «Локус» за найкращий фентезі-роман 2010 року

      Номінація на премію Nebula 2010 року

      Книжка з почесного списку Тіптрі 2011 року

      Фіналіст премії Black Excellence Award 2010 року

      Найкраща книжка 2010 року за версією Publishers Weekly

      Найкраща книжка 2010 року за версією Amazon.com

      Найкраща книжка 2010 року за версією Library School Journal

      Моєму неймовірному батькові, Ґодвіну Сандею Деніелу Окорафору, доктору медицини та членові Американської колегії хірургів (1940—2004 рр.)

      Любі друзі, чи боїтеся ви смерті?

Патріс Лумумба, перший і єдиний обраний прем’єр-міністр Республіки Конго

      Частина I

      Становлення

      Розділ 1

      Обличчя мого батька

      Моє життя зруйнувалося, коли мені було шістнадцять. Помер тато. Він мав дуже сильне серце, та все ж помер. Чи сталося це через спеку та дим у його кузні? Ніде правди діти, його неможливо було відірвати від роботи, від творчості. Він обожнював гнути метал, підкорювати його своїй волі. Але робота його, здавалося, лише зміцнювала; у своїй кузні він був дуже щасливий. То що ж його вбило? Я досі не можу сказати напевне. Сподіваюся, до цього не доклалася ні я, ні те, що я тоді робила.

      Одразу після його смерті моя мати, схлипуючи, вибігла з їхньої спільної спальні й кинулася до стіни. Тоді я зрозуміла, що стану інакшою. Тієї миті я збагнула, що більше ніколи не зможу повністю контролювати вогонь усередині себе. Того дня я стала іншою істотою, в мені стало менше людського. Тепер я розумію: все, що відбулося згодом, почалося тоді.

      Церемонію провели на околиці міста, біля піщаних дюн. Була середина дня, і стояла жахлива спека. Його тіло лежало на відрізку щільної білої тканини, оточене гірляндою з переплетених пальмових гілок. Я стала на коліна в пісок біля його тіла й попрощалася з ним востаннє. Ніколи не забуду його обличчя. Воно вже не було схожим на татове. У тата була темно-брунатна шкіра та повні губи. Це обличчя мало запалі щоки, губи на ньому здулися, а шкіра скидалася на сірувато-коричневий папір. Татів дух кудись пішов.

      Я відчула поколювання на карку. Моє біле покривало кепсько захищало від нерозумних і боязких людських очей. Тепер за мною постійно всі стежили. Я зціпила зуби. Довкола мене ридали і стогнали, стоячи на колінах, жінки. Тата щиро любили попри те, що він одружився з моєю матір’ю, жінкою з такою донькою, як я, – донькою-еву. Це вже давно пробачили, зарахувавши до помилок, яких може припуститися й найвидатніша людина. За стогонами я розчула тихе скигління матері. Вона зазнала найбільшої втрати.

      Настала її черга прощатись. Опісля його понесуть на кремацію. Я поглянула на його лице ще раз, востаннє. Подумала: «Я більше ніколи тебе не побачу».