Терези. Анна Хома

не слухайте ви його! Щоб Олексій та й радив такого, як він? Не повірю!

      Анжела фиркнула і сіла за сусідній стіл. Максимові сісти ніхто не пропонував.

      – Ну чому ж, – знову поправив окуляри Костянтин Богданович. Кругле, як повний місяць, обличчя, залисини. Срібна каблучка на мізинці говорила, що він хотів хизуватися ще чимось, окрім окулярів і залисин. Головний юрист продовжив далі своїм незворушним тоном: – Я знаю, що Олексій був у шефа в п’ятницю і справді дав хороші рекомендації щодо Максима Гнатишина. Без рекомендацій сюди важко потрапити, ви ж знаєте, Анжело…

      Анжела насупилась і зарилася в папери.

      – Перепишете заяву вчорашнім числом і дасте шефу на підпис. Ласкаво просимо на фірму, – віддаючи йому диплом і паспорт, безбарвно мовив юрист.

      – Стривайте, Лешек справді порадив шефові мене взяти? Чому Олександр Вадимович мені цього не сказав?

      – Юначе, Олександр Вадимович говорить тільки те, що вважає за потрібне.

      – Але це було перед його смертю! Може, в цих словах є якесь пояснення!

      – Прошу вас так не хвилюватися, ми всі зворушені його смертю і…

      – Ніхто тут не зворушений його смертю! Усі роблять вигляд, що це так, дрібниця, а головне – це замовлення, цікаво-що-робить-його-дівчина-зараз і хіба ви не знаєте, що він сам винен, бо був занадто добрий до всіх!

      Максим відчув, що йому бракне повітря. Анжела і юрист дивилися на нього, не відволікаючись більше на свої папери.

      Нарешті Костянтин Богданович Дудай зняв окуляри і потер перенісся, на якому відбився слід від дужки.

      – Не мені вам розказувати, юначе, що це стадія шоку. Фірма шокована. І кожен переживає цей шок по-своєму.

      Анжела розтулила рота, закрила його, а тоді здивовано прошепотіла:

      – У Олексія була дівчина? Тут?

      – Так кажуть…

      Їй на очі навернулися сльози, і вона вибігла з кабінету. Юрист знову надів окуляри і поринув у свою кореспонденцію.

      Максим потупцяв ще хвилю, а тоді пішов до кабінету шефа.

      Незвичне відчуття, що він натрапив на щось важливе й одразу його загубив, пішло слідом за ним.

      – Шеф у себе? – спитав він секретарку, намагаючись намацати втрачений слід, але за спиною прозвучав тихий, ледь чутний голос:

      – Для тебе він – Олександр Вадимович.

      І шеф власною персоною, тихо, наче мисливець, увійшов до свого кабінету. Секретарка чомусь зблідла.

      – Довго я на тебе чекатиму? – почулося з глибини кабінету.

      Максим увійшов слідом. Масивні двері захряснулися за ним.

      – А тепер сідай і говори. – Шеф сів у своє крісло, погойдуючись в ньому із боку в бік. – Що ви замислили разом із Лускувцем? Чому він так настирливо радив взяти тебе на роботу? Які схеми ви розробляли? Хтось працює з того боку паркану, і я досі не можу схопити злодюжку, який краде медикаменти з мого складу. Нема Лускувця, і ти влаштувався сюди, щоб знайти йому заміну? Якщо крадіжки припиняться, я знатиму, хто винен. Тому тобі краще розповісти мені зараз, поки я хочу слухати. Бо потім благатимеш, щоб тобі дали слово…

      Усе