Справжнє життя Себастьяна Найта. Владимир Набоков

спомини дитини, яка вередувала на понурому готельному килимі: нічого робити, а час чудернацько тягнеться, блудить і розповзається…

      Завдяки війні на Далекому Сході мій батько, на щастя, вдався в діяльність, що допомогла йому якщо й не забути Вірджинію, то принаймні повернути сенс життю. Його бадьорий егоїзм був лише різновидом чоловічої життєздатності й сам собою цілком гармонував із батьковою щедрою по самій суті натурою. Мабуть, безконечне страждання, вже не кажучи про самознищення, видавалося йому жалюгідним ділом, ганебною капітуляцією. Вдруге одружившись у 1905-му, він, очевидно, відчував задоволення, адже переміг у змаганні з долею.

      Вірджинія знову з’явилася 1908 року. Закореніла мандрівниця, вона завжди була в русі, почувалась як удома в усіляких маленьких пансіонах та дорогих готелях і вважала ознакою рідної оселі втіху ненастанних змін; це ж від матері Себастьян успадкував дивну, мало не романтичну пристрасть до спальних вагонів і великих транс’європейських експресів. «М’яке потріскування полірованих панелей у синіх тінях ночі, протяжне сумовите зітхання гальм на невиразно видимих станціях. Ковзає вгору шкіряна тиснена штора й відкриває платформу, носія з багажем на колесах, молочну кулю ліхтаря, навколо якої кружляє бліда нетля; побрязкує невидимий молоток, випробовуючи вагонні колеса; ковзання в темряву; перебіжний погляд на самотню жінку, що торкається сріблистих яскравих речей у валізочці на тлі блакитного плюшу в освітленому купе».

      Зимового дня вона приїхала потягом «Норд експрес», ані словом не попередивши про це, й надіслала коротку записку – прохання побачитися з її сином. Батько був тоді в селі – полював на ведмедів, тож моя мати спокійно повезла Себастьяна до готелю «Отель д’Ероп», де Вірджинія зупинилася всього на одне пообіддя. Там, у вестибюлі, мати побачила першу чоловікову дружину – струнку, трохи кощаву жінку з тремтливим личком під величезним чорним капелюхом. Піднявши вуаль над губами й злегка поцілувавши хлопчика, Вірджинія враз зайшлася плачем, неначе тепла ніжна Себастьянова скроня слугувала джерелом смутку, а заодно й засобом вгамувати цей смуток. Відразу ж вона наділа рукавички й ламаною французькою заходилася розповідати моїй матері безглузду, геть недоречну історію про якусь польку, що спробувала поцупити її несесер у вагоні-ресторані. Тоді Вірджинія увіпхнула Себастьянові в жменю пакетик зацукрованих фіалок, вділила моїй матері нервову усмішку й пішла за носієм, який виносив її багаж. Ото й усе, а наступного року вона померла.

      Від Г. Ф. Стейнтона, двоюрідного брата Вірджинії, відомо, що останні місяці свого життя вона тинялася на півдні Франції, зупиняючись на день-два в спекотних провінційних містечках, які рідко відвідують туристи, – нервозна, самотня (покинула свого коханця) і, мабуть, дуже нещаслива. Можна було б подумати, що вона втікає від когось чи чогось, бо ж подвоювала й перетинала свої сліди; зрештою, хто знав її звичаї, потрактував би таке гарячкове