Українська Держава – жорсткі уроки. Павло Скоропадський. Погляд через 100 років. Андрій Харук

не може бути виключення і для партій соціалістичних, які стоять на основах еволюційного розвитку соціалізму», – зауважив міністр. Водночас т. зв. «революційний соціалізм», який сповідували українські ліві, цілком логічно кваліфікували як антидержавне явище і держава зобов’язувалася поборювати його75.

      На відміну від попереднього уряду Центральної Ради, який розв’язував проблеми міжнародного представництва не за вимогами міжнародного права і не за законами, а за нотами, або усними заявами, Гетьман поставив цю проблему на послідовно правові рейки. У «Законах про тимчасовий державний устрій України» чітко зазначено, що Гетьман є водночас керівником зовнішньополітичних зносин Української Держави. Згідно з нормами міжнародного права це було вкрай необхідним для України як уже визнаної держави.

      Прикметно, що вихід Української Держави на міжнародну арену супроводжувався проблемою визнання інституту гетьманства з усіма його правовими інсигніями, титулатурою, формою звертання тощо, які спиралися на українську гетьманську традицію і ще не застосовувалися в тогочасній дипломатичній практиці. Причому вживання П. Скоропадським титулатури «Гетьман усієї України», що визначила загальнонаціональний характер влади та її поширення на всі етнічні українські землі, не могло не зачіпати інтереси деяких держав, до складу яких уходили українські етнічні території. Саме з огляду на це Австро-Угорщина зобов’язала свого посла Й. Форгача втриматися від вживання титулатури «Гетьман усієї України».

      Владу гетьмана де-юре визнали насамперед Німеччина та Австро-Угорщина в Києві вже 2 травня 1918 р. За кілька днів це зробили також Болгарія і Туреччина. Своїх представників прислали до Києва Данія, Персія, Греція, Норвегія, Швеція, Італія, Швейцарія, що означало фактичне визнання України.

      Прикметним було застосування болгарським послом І. Шишмановим титулатури-звертання до Гетьмана «Ваша світлість, ясновельможний пане Гетьмане всієї України»76, а також уживання останнього царем Болгарії Фердинандом. Відтоді так почали титулувати П. Скоропадського всі закордонні представники, голови держав, зокрема й німецький імператор Вільгельм ІІ під час перебування Гетьмана в Берліні з офіційним візитом.

      Привертає також увагу той факт, що Регенційна рада Польського королівства, яка надіслала до Києва свого посла в ранзі міністра, повністю визнала національно-територіальний титул гетьмана та традиційно-історичну форму звертання. Її було застосовано в акредитивній ноті від 26 травня 1918 р.: «Jasnie Wielmoz.nemu Panu Hetmanowi Wszech Ukrainy»77.

      Упровадження історичної гетьманської титулатури в дипломатичний ритуал відновлювало стару українську державну традицію, яка ставала невід’ємним атрибутом нової Української Держави й сприяла відповідному пошануванню її голови – Гетьмана, піднесенню її міжнародного авторитету.

      Однією з найважливіших проблем, які стояли перед Гетьманатом,