Панi Ка. Арман Цыбульский

жінку від дивного зникнення її благовірного. Незручно було спостерігати за її переживаннями. Він ще не встиг зрозуміти цю людину, підібрати ключа до її душевного світу. Попри свою депресивну поведінку, Катерина все-таки не нагадувала психічно хворої. Хоча й виключати щось подібне було не варто.

      Вона недбало витерла сльози долонями й підняла обличчя. Воно було все в дивних плямах. Тінь, що падала від Рустема в хисткому полум’ї свічки, змусила його подумати, що то в жінки потік макіяж. Але… На її обличчі не було макіяжу! Рустем придивився пильніше, й волосся знову заворушилось у нього на потилиці, так само, як і вчора, під час дощу. Обличчям Катерини була розмазана кров. Рустем вдивлявся знову й знову, намагаючись з’ясувати, чи не примарилося йому, та щоки жінки, яка розповідала далі, справді були забруднені кров’ю. Холодок пробіг його шкірою, а власна кров мовби застигла в жилах. Подих перехопило, думки неначе захиталися на хвилях. Та попри свою фобію, Рустем був таки сильним чоловіком і міг приховати своє самопочуття. Він змалечку звик це приховувати, адже чоловік, який боїться крові, може здаватися іншим слабким. Не можна виказувати власну слабкість і в його роботі, адже клієнти шукають підтримки, яку може надати лише сильна людина. Сильний у всьому – значить, сильний екстрасенс.

      – Що у вас на обличчі? – насилу вичавив він із себе. – Це кров?

      Катерина стрепенулася, дістала із сумочки люстерко й глянула в нього.

      – Ну ось! – підтвердила вона. – Кров! Ось до чого Воно мене доводить! Так часто буває! Раптом з носа кров потече, а то ще буває запаморочення, навіть свідомість іноді втрачаю. Відчуваю, ніби з мене енергію щось забирає. – Катерина дістала носовичок і заходилася відтирати кров з обличчя. – До лікарів зверталася, діагнозу жодного поставити не можуть, кажуть, що я здорова. Та я й сама знаю, що здорова! Якби ж на голову хвора – так теж перевірялася: здорова! Хочете, довідку покажу? – гірко посміхнулася Катерина. Рустем проігнорував запитання, і вона, не замовкаючи, виклала на стіл папірець із печатками. – У мене ж раніше багато друзів було, вони всі хотіли допомогти мені, знали мою ситуацію, але всі зникали у мене в підвалі. Знають, що дім у мене великий, зупинитися є де… Приїдуть, спробують щось з’ясувати, зрозуміти, що відбувається, а сутність усіх поглинає. Тепер нікого не лишилося, допомогти нема кому, єдина надія на вас.

      «Ні, все-таки хвора, – подумав Рустем. – Таку маячню меле… Звідки в неї друзі? Що значить «зникають»? У них що, родичів нема? Поліція б там уже все догори дном перевернула… – погляд його звернувся до розкладеної на столі довідки. – Якщо хвора, то це тоді що? Як таке можливе? Не розумію…».

      – Я бачу, відчуваю, що вже виснажена… Воно скоро мене вб’є… – жінка знову затулила обличчя долонями й заплакала. Рустем напружився, знову очікуючи кривавих сліз, та коли Катерина підняла до нього обличчя, воно було чисте. – Допоможіть мені, Рустеме Ібрагімовичу! Ви сильний екстрасенс! Я навіть і не думала ні про кого іншого,